Розділ 3. Твоє відображення

Сергій уже потроху звикав до нової роботи.

Не те щоб паранормальщина перестала його лякати. Просто після комп’ютера, який працював без електрики, і радіо, що говорило голосами мертвих, перша думка змінилася з «якого біса тут відбувається?» на більш спокійне:

«І що цього разу?»

Страх нікуди не зник.

Але разом із ним з’явилася цікавість.

Одного разу дорогою на черговий виклик Сергій не витримав:

— Дім.

— М-м?

— А звідки вони взагалі беруться?

Діма не відводив очей від дороги.

— Хто?

— Аномалії. Комп’ютер. Радіо. Оце все. Їх хтось створює? Вони самі з’являються?

— Не знаю.

Сергій повернувся до нього.

— Ти постійно так відповідаєш.

— Бо я постійно не знаю.

— А хто знає?

Діма знизав плечима.

— Може, хтось в «Архіві». А може, ніхто.

— Чудова організація.

— Ми не вчені, Сірий.

— А хто тоді?

Діма на мить глянув на нього.

— Ті, хто приїжджає раніше, ніж ця хрінь забере ще когось.

На цьому розмова закінчилася.

Цього разу їх зустрів довгий білий коридор.

Рівне холодне світло ламп. Біла плитка. Запах ліків, хлорки й лікарні.

Біля поста охорони стояв чоловік років сорока.

Щойно побачив їх — одразу підвівся.

— З-здрастуйте…

— Добрий вечір, — спокійно відповів Діма.

Охоронець нервово потер долоні.

— У м-мене напарник зник.

Діма зупинився навпроти.

— Коли?

— У п-першу ніч. Пішов на обхід… А вранці його вже не було. Н-ніхто не бачив, щоб він виходив.

— Камери перевіряли?

Чоловік швидко закивав.

— Т-так. Він зайшов у морг.

Сергій повільно випростався.

— Звісно.

Діма кинув на нього короткий погляд.

— Далі?

Охоронець ковтнув.

— Н-нічого.

— У сенсі?

— Він зайшов…

Чоловік подивився в кінець коридору.

— І більше не вийшов.

На кілька секунд запала тиша.

— Заспокойтеся, — сказав Діма. — Проведете нас?

— Т-так. Звичайно.

Охоронець вийшов з-за стійки.

Вони рушили коридором.

Чим далі йшли, тим тихіше ставало навколо.

Зникли голоси.

Перестали грюкати двері.

Навіть запах лікарні наче змінився — став холоднішим, важчим.

Наприкінці коридору охоронець зупинився перед важкими металевими дверима.

— Т-там.

Діма взявся за ручку.

— Далі ми самі.

Чоловік навіть не спробував заперечити.

— Д-добре.

І майже одразу пішов назад.

Сергій провів його поглядом.

— Дуже обнадійливо.

— Звикай.

Діма відчинив двері.

Холодне повітря вдарило в обличчя.

Морг зустрів їх тишею.

Металеві столи.

Біла плитка.

Раковина.

Шафи з інструментами.

Уздовж дальньої стіни — холодильні камери.

Лампи тихо гули під стелею.

Діма озирнувся.

— Розділимося.

— Після радіо ця фраза звучить особливо добре.

— Ми в одній кімнаті.

— Все одно.

Діма пішов уздовж холодильних камер.

Сергій почав оглядати столи.

Нічого.

Жодних написів.

Жодних голосів.

Жодної техніки, яка раптом знає, як звати твою матір.

Звичайний морг.

І саме це чомусь нервувало найбільше.

— Дім.

— Що?

— А ми хоч знаємо, що шукаємо?

— Ні.

— Я чомусь так і думав.

Сергій підійшов до одного зі столів.

Під білим простирадлом лежало тіло.

Він зупинився.

Подивився на Діму.

Той був зайнятий біля холодильних камер.

Сергій знову перевів погляд на тіло.

Обережно взявся за край тканини.

Відтягнув.

І завмер.

Кілька секунд він просто дивився.

Мозок ніби відмовлявся приймати те, що бачили очі.

Ті самі риси.

Те саме волосся.

Та сама щетина.

Невелика подряпина біля брови.

Сергій машинально торкнувся власного обличчя.

Подряпина була на місці.

— Дім…

Відповіді не було.

— Діма.

Кроки наблизилися.

— Що там?

Діма підійшов до столу.

Подивився.

На мить його обличчя змінилося.

Він глянув на Сергія.

Потім знову на тіло.

— Це…

Світло згасло.

Повна темрява.

— Діма?!

— Я тут. Не рухайся.

Секунда.

Друга.

Лампи кілька разів блимнули.

І знову загорілися.

Сергій одразу подивився на стіл.

Простирадло лежало на холодному металі.

Порожнє.

Тіла не було.

— Дім…

БАХ!

Сергій здригнувся.

Звук долинув від холодильних камер.

БАХ!

Ще один удар.

Потім одразу кілька.

БАХ! БАХ! БАХ!

Металеві дверцята затремтіли.

Спершу одна.

Потім друга.

Третя.

За кілька секунд уже вся стіна гриміла так, ніби зсередини десятки людей одночасно намагалися вирватися назовні.

Лампи почали мерехтіти.

— До дверей! — крикнув Діма.

Вони кинулися назад.

Діма схопив ручку.

Смикнув.

Нічого.

Ще раз.

Двері не піддалися.

— Відійди.

Сергій відступив.

Діма вдарив плечем.

Марно.

Позаду грохіт ставав сильнішим.

Світло згасло.

У темряві метал продовжував бити об метал.

Потім лампи знову спалахнули.

— Дім, що робити?!

— Не знаю!

Сергій подивився на нього.

Вперше ці слова прозвучали не як звична відповідь.

Діма справді не знав.

Сергій обернувся до камер.

Дверцята смикалися.

Номери миготіли у світлі ламп.

Десята.

Одинадцята.

Дванадцята.

Він уже хотів відвести погляд.

І раптом завмер.

Щось було не так.

Посеред цього хаосу одна камера залишалася нерухомою.

Абсолютно.

— Дім…

— Що?!

Сергій придивився.

Дванадцять.

Потім —

чотирнадцять.

Між ними —

— Тринадцята.

— Що тринадцята?

Сергій показав рукою.