Розділ 2. Голос ззовні

Сергій сидів на пасажирському сидінні й мовчки дивився у вікно.

Вони їхали вже хвилин десять. Діма спокійно тримав кермо, ніби нічого особливого не сталося. Ніби вони щойно не винесли з квартири комп’ютер, який увімкнувся без електрики.

Сергій кілька разів відкривав рота, збираючись щось сказати, але передумував.

Зрештою його прорвало.

— Це що, взагалі було?

Діма промовчав.

— Ні-ні-ні. Я серйозно. На таку фігню я не підписувався. Прибиральник, ага зараз. Чудова вакансія. Хороша зарплата, досвід не потрібен. А потім комп’ютер без розетки вмикається й пише «ВИПУСТИ». Все. До біса. Звільняюсь.

Діма продовжував дивитися на дорогу.

— Ти мене взагалі чуєш?

— Чую.

— І?

— Закінчив?

Сергій повернувся до нього.

— Та який закінчив?! Ти там був узагалі? Стіни всі списані, ця хрінь сама ввімкнулась, потім ще й у ящику гудіти почала! А ти сидиш так, наче ми мікрохвильовку з ремонту веземо.

— Закінчив?

— Та пішов ти.

Кілька секунд у машині було тихо.

Діма зітхнув.

— А тепер заткнись і слухай.

Сергій хотів щось відповісти, але Діма продовжив:

— Тобі одразу сказали, що робота нервова. Ніхто тебе не обманював.

— Нервова? Це ти називаєш нервовою?

— Я сказав: заткнись і слухай.

Сергій замовк.

— Не подобається — ніхто тебе тримати не буде. Повернемось, покладеш Степановичу на стіл заяву й підеш шукати нормальну роботу. Але спочатку запам’ятай одну річ.

Діма на секунду глянув на нього й знову перевів погляд на дорогу.

— Якщо цю хрінь не заберемо ми, її забере хтось інший. Принесе додому. Поставить дітям. Подарує дружині. Знову продасть на барахолці. І все почнеться спочатку.

Сергій нічого не відповів.

— Ми не знаємо, звідки беруться ці речі. Не завжди знаємо, що вони роблять. Іноді взагалі ніхуя не знаємо. Але якщо можемо їх забрати — забираємо.

Діма помовчав.

— Тож подумай, Сірий. Поки їдемо, часу достатньо. Ти з нами чи ні?

Сергій відвернувся до вікна.

За склом миготіли будинки, магазини, зупинки. Люди кудись поспішали, розмовляли, несли пакети.

Звичайне місто.

Ще вчора Сергій був одним із них.

А зараз у багажнику машини лежав комп’ютер, якому, схоже, електрика взагалі не була потрібна.

І найгірше — Сергій уже не був упевнений, що хоче піти.

Коли вони повернулися до «Архіву», Діма заглушив двигун, вийшов із машини й відкрив багажник.

Сергій вийшов слідом.

Діма витягнув чорний контейнер із комп’ютером і кивнув у бік будівлі.

— Значить, дивись. Я зараз цю хрінь на склад віднесу, а в тебе два варіанти.

Він перехопив контейнер зручніше.

— Або йдеш до Степановича й кладеш йому на стіл заяву на звільнення, або заповнюєш опис.

Діма подивився на Сергія.

— Вибирати тобі.

І, не чекаючи відповіді, пішов до будівлі.

Сергій залишився біля машини.

У руках він тримав листок з описом.

Можна було просто піти.

Ще вчора він шукав звичайну роботу. Зарплата, графік, можливо, якісь перспективи.

А сьогодні мало не обісрався через комп’ютер, який вирішив, що електрика йому  не потрібна.

Нормальна людина після такого мала б піти.

Напевно.

Сергій знову подивився на листок.

У голові крутилися слова Діми.

Якщо не заберемо ми — її забере хтось інший.

Він уявив цей комп’ютер знову на барахолці. Якийсь чоловік купує його синові. Приносить додому. Вмикає.

А потім на екрані з’являється одне слово.

ВИПУСТИ.

— Дідько…

Сергій дістав ручку.

Кілька секунд дивився на порожні рядки.

А потім почав заповнювати опис.

Сергій піднявся на четвертий поверх і зайшов до кабінету Степановича.

Мовчки поклав опис на стіл.

Степанович подивився спочатку на листок, потім на Сергія.

— Ну як перший робочий день?

Сергій промовчав.

Та й по його обличчю, мабуть, усе було зрозуміло.

Степанович ледь усміхнувся.

— Ясно.

Він відклав опис убік.

— Значить так. Щойно надійшов ще один виклик.

Сергій підняв очі.

— Поїдеш?

Він не відповів одразу.

Після першої квартири хотілося сказати «ні». Розвернутися, спуститися вниз і більше ніколи сюди не повертатися.

Але в голові знову прозвучали слова Діми.

Якщо не ми — хтось може постраждати.

Сергій важко видихнув.

— Поїду.

Степанович кивнув.

— Ну й славно. Тримай адресу.

Він простягнув Сергію листок.

— Знайди Діму — і в путь, як то кажуть.

Сергій узяв адресу й вийшов із кабінету.

Вдруге за один день він сам ішов назустріч херні, від якої ще зовсім недавно збирався звільнятися.

За вказаною адресою вони приїхали приблизно за пів години.

Стара багатоповерхівка. Облуплений під’їзд. Запах сирості й старої фарби.

Вони піднялися до квартири.

Діма першим зайшов усередину й увімкнув світло.

— Що шукаємо? — запитав Сергій.

— Поки не знаю.

— Чудово. Дуже інформативно.

Діма глянув на нього.

— Якщо знайдеш щось незвичайне — кричи. Зрозумів?

— Зрозумів.

Квартира була стара, ще радянських часів. Потерті шпалери, важкі меблі, пожовклі фіранки.

На столі стояла невідкрита пляшка горілки.

Поруч лежала половина буханця хліба, давно вкрита пліснявою.

Сергій зазирнув на кухню, потім повернувся до кімнати.

Нічого незвичайного.

Звичайна стара квартира, у якій просто давно ніхто не жив.

На підвіконні стояло старе аналогове радіо.

Сергій уже збирався пройти повз, коли динамік тихо зашипів.

Він зупинився.

Радіо ввімкнулося саме.

Стрілка на шкалі сіпнулася.

Одна частота.

Друга.

Третя.

З динаміка виривалися уривки музики, чужих розмов, тріск і свист.

— Дім…

Радіо різко зупинилося на одній частоті.

Кілька секунд лунав лише білий шум.