Розділ 1. Прибиральник?

Сергію було двадцять вісім. Він зовсім недавно закінчив університет і тепер проводив більшу частину дня перед ноутбуком у пошуках роботи.

Оголошень було багато.

Менеджери, продавці, кур’єри, оператори кол-центрів. Роботи вистачало, от тільки зарплати цього року були настільки мізерними, що деякі вакансії Сергій закривав, навіть не дочитавши опис до кінця.

Він уже збирався відкласти ноутбук, коли погляд зачепився за чергове оголошення.

«Потрібен прибиральник у клінінгову компанію „Архів“. Досвід роботи не обов’язковий. Висока заробітна плата».

Сергій перечитав назву.

— «Архів»?.. А до чого тут архів до прибирання?

Дивно.

Ще дивнішою була зарплата. Майже вдвічі вища за все, що він бачив за останні кілька годин.

Може, нічні зміни? Або доведеться прибирати після пожеж чи затоплень?

Подробиць в оголошенні не було.

Сергій кілька секунд дивився на номер, а потім усе-таки натиснув кнопку виклику.

Відповіли майже одразу.

— Так?

Голос належав літньому чоловікові. У ньому відчувалася така втома, ніби Сергій зателефонував людині після кількох безсонних ночей.

— Добрий день. Я щодо оголошення. Прибиральник ще потрібен?

— Так, прибиральник. Так, потрібен. Приходьте завтра на дев’яту.

— Добре. А можна дізнатися про графік і…

Короткі гудки.

Чоловік поклав слухавку.

Сергій кілька секунд дивився на телефон.

— Ну… завтра так завтра.

Наступного ранку Сергій прийшов за вказаною адресою.

Офіс виявився напрочуд звичайним. Ніякої великої вивіски чи реклами — лише невелике приміщення на першому поверсі старої адміністративної будівлі.

На дверях висіла маленька табличка:

«АРХІВ»

Сергій постукав.

— Заходьте.

За столом сидів чоловік років п’ятдесяти. У волоссі вже добре проглядалася сивина, під очима залягли темні кола, а на обличчі застигла втома.

— Сергій?

— Так.

Чоловік підвівся.

— Андрій Степанович.

Вони потиснули руки.

— Робота в нас дуже нервова, — сказав Андрій Степанович. — Тому якщо впевнений, що готовий до всього, то, як то кажуть, ласкаво просимо.

Сергій просто кивнув.

— Готовий.

— Добре.

Андрій Степанович дістав із шухляди тонку папку й простягнув її Сергію.

— Значить, дивись. Тут правила. І їх треба не просто прочитати. Запам’ятати.

Він на мить замовк.

— Запам’ятати, Сергію.

— Зрозумів.

— От і добре. А це твій старший.

Біля дверей стояв чоловік років тридцяти п’яти. На скронях уже пробивалася легка сивина.

— Дмитро, — коротко представився він.

Потім глянув на Сергія.

— Значить так, малий. Як начальник сказав: правила запам’ятати обов’язково. Менше запитань — більше дій. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Тоді почитаєш у машині. У нас виїзд.

Сергій здивовано глянув на нього.

— Куди?

Дмитро відчинив двері.

— На прибирання.

У машині Сергій відкрив папку.

На першій сторінці великими літерами було написано:

ПРАВИЛА БЕЗПЕКИ

Правило №1. Якщо вас кличуть — не відповідайте.

Сергій насупився.

Перегорнув сторінку.

Правило №2. Не звертайте уваги на звуки.

— Що за…

Наступна сторінка.

Правило №3. Якщо ви стали свідком аномалії — негайно залиште приміщення та не повертайтеся, доки аномалія не припиниться.

Сергій уже відкрив рота, щоб запитати Дмитра, що це взагалі за правила, але той його випередив:

— Приїхали.

Перед ними стояла звичайна стара хрущовка.

Вони піднялися на п’ятий поверх.

Дмитро дістав ключ і відчинив двері квартири.

Всередині було майже порожньо.

Посеред кімнати стояв стіл.

На ньому — комп’ютер.

А стіни…

Сергій зупинився на порозі.

На шпалерах десятки разів було написане одне й те саме слово.

ВИПУСТИ.

ВИПУСТИ.

ВИПУСТИ.

Великі літери, маленькі, криві, написані одна поверх одної.

— Що це за херня? — тихо запитав Сергій.

Дмитро навіть не здивувався.

— Аномальна зона.

Він підійшов до столу.

— І саме їх ми прибираємо. Бери контейнер і йди сюди.

Сергій узяв важкий чорний контейнер і поставив його біля столу.

Дмитро нахилився та висмикнув кабель живлення системного блока з розетки.

— Відкривай.

Сергій потягнувся до контейнера.

І раптом почув тихе:

Вж-ж-ж-ж-ж…

Вентилятори комп’ютера почали обертатися.

Сергій завмер.

— Дім…

Монітор засвітився.

Дмитро повільно подивився на кабель живлення, що лежав на підлозі.

На чорному екрані одна за одною почали з’являтися літери.

В

И

П

У

С

Т

И

Дмитро різко випростався.

— БІЖИ!

Сергію повторювати не довелося.

Він вискочив із квартири, ледь не перечепившись через поріг. Дмитро вилетів слідом і грюкнув дверима.

За ними залишився лише рівний гул кулерів.

Вж-ж-ж-ж-ж…

Минуло п’ять хвилин.

Гул обірвався.

Дмитро взявся за ручку дверей.

— Ходімо.

— Ти серйозно?!

— А ти думав, за що нам стільки платять?

Вони повернулися до квартири.

Комп’ютер знову був мертвий.

Сергій відкрив контейнер. Руки помітно тремтіли.

Дмитро підняв системний блок, поклав усередину й закрив кришку.

Вони мовчки вийшли з квартири.

Уже спускаючись сходами, Сергій почув із контейнера ледь помітне:

Вж-ж-ж…

Він зупинився.

— Д-Дімо… Воно гуде.

Дмитро навіть не обернувся.

— Правило друге. Не звертай уваги на звуки.