«Спи, моя земле»

Засинай, моя рідна, під небом високим і синім,

Де зорі розсипав Господь, як святе зерно.

Я вкрию тебе солов’їним співом і димом

Тих вогнищ, що гріють серця, коли навкруги темно.

Спи, моя ненько, втомлена болем і славою,

Хай сниться тобі, як колосся цілує вітри,

Як ранок встає над Дніпром золотою загравою,

І мир розливається тишею з круч і гори.

Приспів: Люлі, люлі, серце моє, Україно,

Хай янгол твій вірний з плеча не знімає руки.

Ти — нерозквітла ще вповні червона калина,

Що проросла крізь вогонь і крізь довгі віки.

А ви, мої соколи, лицарі світла й розради,

Що тримаєте небо на стомлених дужих плечах,

Засніть бодай на хвилину у затінку саду,

Де пам’ять дитинства змиває і втому, і жах.

Нехай вам насниться не гуркіт заліза й металу,

А тепла долоня матусі і батьків поріг,

І дівчина та, що чекати повік не втомлялась,

І стежка в споришах, дорожча за тисячу доріг.

Спіть, мої рідні, під шепіт старого стожару,

Поки місяць висвічує шлях крізь густий полин.

Ваш сон бережуть побратими і предків чари,

І кожна молитва, що лине у синю глибінь.

Бо завтра настане світанок — ясний і прозорий,

Де кожен з вас вернеться в дім, де чекають і ждуть,

Де зникнуть навіки загарбницькі тіні і горі,

А квіти на згарищах дивним розмаєм цвітуть.

Приспів: Люлі, люлі, серце моє, Україно,

Хай янгол твій вірний з плеча не знімає руки.

Ти — нерозквітла ще вповні червона калина,

Що проросла крізь вогонь і крізь довгі віки.

Спи, моя земле. Спіть, мої вірні солдати.

Ніч затихає, схиливши чоло до колін.

Ми будемо вічно цей спокій і мир вартувати,

Поки над світом лунає наш волі передзвін.

Засинай, Україно… Вже сонце готує проміння,

Щоб вмити обличчя твоє у ранковій росі.

 Ми — твоє коріння, ми — твоє вічне насіння,

Що зійде весною в безсмертній і чистій красі.