6.

«Весна іде — весні дорогу» — згадалося мені раптом, й лягло так без усякої зайвої думки м'яким грифельним відбитком на лист паперу.

Біло-рожевеньку ніжність абрикосового цвіту якось непомітно перемінила така ж біла буйність квітучих вишень, але вже в обрамленні молодого зеленого листячка.

Зрідка виходжу надвір (коли сил стане). Спираюсь на милицю і находжую собі кола між дерев у садку. Опалі пелюсточки цвіту вітер підхоплює й кружляє у своєму чудернацькому танці. Зачаровуюся мимоволі. Усміхаюся. М'яко, мов благословення, сиплеться та краса мені на чоло. Западає ніжним лоскотом за комір, залітає теплим спогадом в кишеню. Й мимоволі закарбовується щастям в безвимірних глибинах пам'яті.

Олінька, мій янгол милосердя, як коли частує мене наваристим домашнім борщем, та майже щоденно пригощає смачними медовими пряниками з чаєм. Залатала єдиного мого подертого кожушка, котрого я ще від зими не знімав. Нещодавно, на моє скромне прохання ще й книгу принесла (гетівського "Фавста"), і зошита з олівцем, щоби я малював і писав свої нотатки.

— Соромно мені, направду, зловживати Вашою добротою, Ольго Михайлівно... — знітився якось не на жарт.

— Ну що Ви, я ж від чистого серця! — щиро, долонею до самісінької душі. Але ж і образилась була чомусь ледь не до сліз.

Та й сам я тоді ледве стримався, щоб не розридатись, мов дитя. Довго сиділи мовчки в порожній палаті, дивлячись один одному в очі. Вщент переповнені щемливим сумом і глибокою сердечною приязню.

Аж поки я не наважився виплеснути те все, що в душі назбиралось за ці нескінченно довгі місяці, роки...

А вона, зажурена голубка, вислухала. Вислухала й увібрала в себе все до єдиного мого слова, стогону, зітхання... Про мою нещасну Марину, і про звірства ката-Лихмана, про згубну, руйнівну залежність, що в якийсь момент ледь не довела до самогубства, та й загалом про весь мій тернистий шлях втікача теж терпляче вислухала.

І якось так сталося, що сльози, котрі давно вже підступали до горла, водночас нестримним потоком хлинули з обох нас. Ридали, обійнявшись, здається цілу вічність. А змучена душа тим часом розкривала крила й здіймалася догори, й линула з тягучого небуття чистилища прямісінько до божого світла.

Знайомтесь — Ольга Михайлівна Крамаренко. Медсестра в Павлоградському наркодиспансері. У неї чоловік-слюсар і двійко бравеньких дошкільнят: Сашко і Микитка. Славні такі хлопчаки, на фотознімку бачив.

Ольга Михайлівна Крамаренко, або ж просто — Олінька.

Янгол милосердя, прозрінням явлений мені в білій стерильності медичного халату.

В м'якім сяйві сонячного світла по краєчку своєї аури.

У ряснім, задушливім цвіту абрикосових віт.

У благості своєї прекрасної, чистої душі.

Цієї білої, мов невагоме лебедине перо, весни...