5.

Ми поїдемо звідси, обіцяю! Далеко-далеко. Хочеш в Прагу? Будапешт? Чи може Мюнхен? Ти ж так мріяла про гарненьку квартиру з видом на старі затишні вулички. Лишень уяви: будемо пізно прокидатися й неквапливо насолоджуватись запашною кавою з цинамоном довгими сонячними ранками на нашому балконі. Я ліниво гортатиму свіжу газету, поки ти своїми довгими прекрасними пальцями гратимеш за роялем сумні ноктюрни Шопена. Будемо гуляти в парках меланхолійними осінніми вечорами. І любитися щоночі так палко й нестримно, ніби нам знову по сімнадцять.

«Як же мені страшно, милий!» — а Марина ночами тремтить, мов наполохана пташка. Горнеться до мене всім тілом. Здригається в моїх руках від кожного шелесту і скрипу.

«Не бійся, кохана, я все владнав уже». — Прихиляю її кучеряву голівоньку собі до грудей і знову: про Прагу, Будапешт і Мюнхен. Про ранкову каву, Шопена і тихий спокій осінніх скверів.

Ще трохи потерпи. Ось-ось — і заживемо! Лічені місяці, тижні — і пакуй валізи. Лишилось всього кілька невладнаних справ, кілька недозароблених тисяч.

Марина перестала виходити на вулицю. Завісилась замками в квартирі. Не вмикає світло вечорами. Зовсім не стуляє очей.

«Захисти мене від нього... заховай десь, щоб він не знайшов! Молю тебе!»

«Вони більше не являться сюди, повір мені...». — Поцілую невагомо тремтячі вуста і наново: про валізи, квитки, останні приготування. Ось воно майже тут — наше світле, безтурботне майбутнє! Візьми та й рукою вхопись! Настільки воно близько...

На диво безсніжний лютий. Човгав чоботями і місив підталу грязюку: від дому до офісу. Від офісу до дому.

Скоро воскресне весна і візьметься сіяти по землі нестримну радість. Квітуча весна наших очікувань і сподівань. Праги, Будапешти, Мюнхени! Цинамон, кава, бісквіти! Ноктюрни, вальси, гносієни! І мить нашого спільного концентрованого щастя довжиною в ціле життя.

Чавкотінням чобіт по бурій сльоті вулиць. Вибита чи то викручена лампочка під'їзду. Втім, давно не новизна, мав би звикнути. Список невідкладних справ на завтра: поїхати туди-то, взнати те-то, зустрітися з тим-то. Звична така, буденна нервова напруга.

Раптом зупиняюсь, як вкопаний.

Моя квартира чи ні?

Мої двері чи ні?

Вмить ціпенію і не можу повірити в реальність картини, що розгорнулась перед моїми очима.

«Мариноооо!» — з несамовитим криком прориваюся через дерев'яні уламки рознесених вщерть дверей. І стрімголов лечу коридором, поспіхом оглядаючи кожну кімнату, поки нарешті не знаходжу її.

Моя Марина. Зірвана й нещадно затоптана фіолетово-синя маківка в безмежності червоного поля.

Беззахисно гола. Понівечена. Нежива.

Мов ранений звір, в істериці припадаю до її лиця.

«Марино...» — в сльози.

Цілую бездиханні, закривавлені губи. До хрускоту в кістках стискаю захололі вже долоні. І весь цей час несамовито кричу. Потім — вию. Доки горло не починає дерти натужною пекучою хрипотою.

І коли усі без виключення нервові клітини разом спалахують усвідомленням шокуючої дійсності — мокрі очі надовго застилає щільна, непроглядна пелена безумства.