4.

Блювотно-жовта потертість золотих зубів і ланцюжків. Сморід тваринної шкіри, тютюну, машинного масла. Настирне пілікання сотового. В такий то момент!

Підкошений, безвольно падаю на коліна. Ватяна голова, гул в вухах і не смислю вже нічого.

Кров з розбитого носа — тоненькою цівкою по губам, бороді, і на підлогу беззвучно так: кап-кап.

«Макарова» теплим ще дулом давить під самісіньку щелепу. Навіть краще, ніж до скроні, думається чомусь. Якась одна мить, і весь вміст черепної коробки на стелю. Цікаво, чи долетить?

Марина — в сльози.

Тримайся осторонь — встиг метнути поглядом, мов блискавицею. Заради всього святого!

Лихман — кремезний такий, темноокий бугай. З ним його вічно голодні ланцюгові пси: Яша і Червінець. Приглушено блимає фарами дівятка під нашим вікном — там має чекати принаймні ще один чи двійко з їх когорти.

Темно-багряне повільно стікає з лиця й зривається додолу: кап-кап.

Старий годинник у в'язкій, мов болото, тиші вибиває звичне своє: цок-цок.

Чиїсь шумні видихи. Схлипи Марини.

Дійсність ніби застигає в якомусь безвимірному порталі.

То ось так, значить, я помру. Принизливо, на колінах, наче дешева триперна повія.

На черговій зйомній квартирі зі старим шорсткуватим килимом, що разом поглинає і краплі крови з мого розбитого носа, і сльози наляканої Марини: кап-кап.

На черговій зйомній квартирі, де настінний годинник, що завжди на декілька хвилин відстає, зараз відміряє довгі, мов сама вічність, секунди до неминучого: цок-цок.

На черговій зйомній квартирі, де тепле дуло «Макарова» зараз вишибе всі мої мізки — криваво-рожевим вибухом прямо на вибілену стелю.

Молодим. Безпорадним. Не здатним оборонити свою нажахану до смерти жінку від хижого погляду бандита.

Марина... В сльози.

Мою душу куплено й перепродано, і Лихман — цей блатний, голомозий вершитель таліону явився за нею в до біса непідходящий момент.

Коли молодість і жага до життя пульсуючим жаром розтікається в жилах. Коли юна дружина щодня і щоночі так віддано дарує свою палку любов. Коли нарешті навчився самотужки виживати в киплячому пекельному казані цього хаосу й суцільної розрухи.

Нервово ковтаю. Вічно теплий рекетирський «Макарова» ще напористіше тисне десь поверх кадика. Давай же, тварюко, стріляй. Відключи нарешті мені мозок, бо я так утомився думати і переосмислювати своє життя в гнітючому очікуванні невідворотного.

Змиряюся. Спокійно, навіть мужньо приймаю неминуче. Тепле дуло пістолета. Нудотний запах шкірянок, тютюну, мазуту, ще чогось там... Останній мій земний погляд і той — не на кохану, а в чорноту тернових, налитих кров'ю очей вершителя таліону. Непристойно голосний шурхіт повік в цілковитій тиші. Ось-ось їх назавжди заплющать. Готовий.

Кап-кап.

Цок-цок.

Схлип.

«Послєднєє тєбє кітайскоє прєдупрєждєніє, папаша» — різко і категорично. Іржавим цвяхом по скрипучій дошці. Розплющую очі й озираюся навколо, мов п'яний, не тямлячи нічогісінько.

Лихман крутить «Макарова» на вказівному пальці і зневажливо шкіриться. Облизуючись, мов голодна звірина, він кидає абсолютно дикий погляд на мою дружину. І це все, що я встигаю помітити перш ніж різкий вдар рукояткою пістолета в скроню віднесе мене далеко в забуття. Пронизливий крик Марини пролітає ніби крізь мене. Повільно, наче відлуння в лісі, він затихає, слабшає, а згодом і зовсім грузне в непрохідній трясовині абсолютної тиші. І безслідно розчиняється там.

Я помер?