3.

Рясний абрикосовий цвіт — в ніздрі, до рота, в пересохлу горлянку. Задушливою хвилею через прочинену кватирку. А за ним услід, крізь дірки старої портьєри, — м'яка, некваплива сизість сутінок.

Ривком зводжуся на обтягнуті жовтаво-синюшною шкірою милиці — руки. Хиляві, треморні.

Дві безвольні курячі лапи звисають над збитими кахельними плитами — ноги.

Погляд донизу: квадрати, ромби і шестикутники підлоги.

Приглушене блимання світлодіоду. Нескінченна стерильність заплутаних коридорів-лабіринтів: хлором, формальдегідом. Фіз.розчином — у обшарпаних порожніх палатах.

Спершись усім тілом, повзу по холодному бетону стін. З натугою переставляю обватянілі, неслухняні курячі лапи. Цятки чорноти роєм настирливої комашні — перед очі. Відчуваю, що ось-ось впаду.

Раптом чисте плесо лікарняної тиші здригається від концентричних кіл чийогось осудливого шепотіння. Помалу йду на поклик жовтого електричного сонця, котре непривітно виглядає з роззявленої пащеки дверей. То — ординаторська.

Мізансцена:

Троє (дві огрядні і одна — маленька, зсушена, мов печена картоплинка) за столом. Нудотний душок сервелату і варених яєць,  розкладених на позавчоряшніх газетах. Скибки нарізаних на блюдечко упрілих яблук. Різнокольорові обгортки в спорожнілій цукерниці. Рубіновим сяйвом переливається в гранчаках «Кагор».

Троє за столом — зав.відділенням, медсестра і черговий лікар. Світло електричного сонця ламаними променями лягає на зморшкуваті руки, рідкий, посріблений сивиною чуб, чорні комочки туші в куточках повік.

Троє присяжних в білому. То — либонь найжалісливіший мій трибунал.

«Так а маладой какой же єщьо!» — перша (вражено) — двом іншим.

«Ето ж нада так! Прям до бєлочкі...» — друга (зажурено) — в пустоту.

«Гріл участковий, што даже прохвєсором он когда-то бил в своєй Вінніце. Нєт, ну ви прєдставляєтє? Інтєлігєнция, как оказалось!» — перша (впевнено) — двом іншим.

«Вон как ента страна праклятая людєй ізводіт!» — третя (спересердя) — усім.

«Да рєкєтіри ето єго так! Какая там страна...» — перша (роздратовано) — третій.

«Да што ви!» — друга (злякано) — в пустоту.

«Так оні єго гонют от самой Умані! Прєдставляєтє?» — перша (рішуче) — двом іншим.

«Но вєдь енто, Марья Сємьоновна, тоже нє виход, вот так вот, как трус, штолє, в бєга пустітся... Проблєми вєдь рєшать нужно, а не скриватся от ніх...» — третя (вагаючись) — першій.

«Ларісочка Васільєвна, голубушка, но ви же нє знаєтє всєй подноготной! Всьо вєдь бандіти у чєловєка забралі і до сіх пор отстать нє могут. Нє от хорошей же жизні он до такого докатілся.  І образованіє, і бізнес, і дєньгі нємалиє — всьо чєловєк імєл і потєрял в одночасьє... А жена то у нєго била — молодка совсєм... Ах, штоб ім, етім іродам!» — перша (співчутливо) — третій.

Зітхання і зойк разом (то друга) — і знову в пустоту.

«Всє ми под однім нєбом ходім, дєвочкі! Вот увідітє, воздастся єщьо палачам кровавим по іх заслугам!» — третя (натхненно) — двом іншим.

Багатоголосся разом обривається. Жовтизну електричного сонця остаточно поглинає суцільна, непроглядна темінь.

Жена у нєго била... Молодка совсєм...

Я знову провалююся в забуття.