2.

Спочатку — безладні звуки в неосяжнім хаосі простору. Потім — поступове збирання і закручення тих химерних трелів в спіралі голосів. Врешті — віддалені вигуки. Слова. Речення. А далі лише цілковита, дистильована тиша.

Пальцями виколупую з повік грузке, непрохідне нашарування деліріозного напівзабуття-напівмарення. Наново вчуся чути під собою твердь ліжкового каркасу: куприком, литками, потилицею... Органи чуттів поступово скочуються в єдиний пульсуючий вузол нервів.

Аж як — шурхіт білого халату!

Десь зовсім поруч. Біля скроні.

Олінька.

Закляк.

Біла — в кожнісінькій молекулі по краєчку своєї аури. В м'якому обрамленні сонячного світла — мов у шатах гаптованих візантійська цариця.

Біла — в звичній стерильності медичного халату.

Біла — в задушливім цвіту абрикосових дерев.

Мій янгол милосердя на тлі обшарпаної стелі витверезника.

— Лежіть, лежіть. Я лишень лице обітру.

Б'є молоточком в дзвінкий кришталь.

Прохолодною ганчіркою змиваються з чола жахіття минулих тижнів.

Зараз де?

В якому райцентрі?

Якої області?

Сил стає лиш крутнути шиєю вбік. Крізь куценьке дрантя — стару портьєру, прошмигує в'юнкими нишпорками світло.

Стерильно-білий халат. Облущена сірість кімнати.

Янгол милосердя в чистилищі лаштує до моєї немічної руки катетер.

— Лежіть, лежіть, — спокійно, з придихом. Молоточком в кришталь. Брижею розходиться той приглушений дзвін від стін палати.

Зараз знову стане тепло.

Куди ж зникаєш знов, га?

Олю! Ольго! Олінько!