1.

Весна дев'яносто четвертого.

Біла така, мов у хаті обрамлена мереживом фіраночка, весна. Розплескана по селам рясним цвітом абрикос, весна.

Ген степами — жайворонки висвистують радість. Дібровами — солов'ї витьохкують млість. Нестерпну, наче найсолодша мука, млість: І дихай! І живи! І сподівайся!

Біла така, мов вишитий рушник під образами, весна.

А я в делірії.

Палати, палати, і ще палати. Як не одні, так другі. Блимають своїми світлодіодними очима стелі безкінечних стерильних коридорів.

І котять-перекочують мене безликі санітари — з однієї процедурної в іншу.

Скрегіт заржавілих коліщат каталки — тужливим реквіємом нашій пропащій генерації.

— Катетер! Катетер! Розчин глюкози йому! Олінька!

Приглушений, ледь долинає до змазаного фокусу свідомости чийсь глибокий баритон. Наді мною: шурхотіння білих халатів — по колу, за годинниковою стрілкою. Різкий вдар світлодіодного сонця в мозок.

— Петре Остаповичу! Пульс слабішає! — Олінька. Голосок: молоточком в дзвінкий кришталь.

— Катетер! Катетер! Бігом же! — метушнею в процедурній, знайомим шурхотінням білих халатів. Знов по колу — військовою майже муштрою. Чітко. За годинником.

Входить нарешті вістря голки і вливається в суху жилаву руку розмірене тепло. Різкість світлодіоду зм'якшують спалахи темноти перед очі. Білі полотна халатів, що копошаться зверху, збираються в одну суцільну пляму.

Купою м'якого пір'я розпадаюся — нестерпна легкість. І сиплюся плавно в хитку прірву небуття.

Стерильно-біла така, гарячкова весна.