РОЗДІЛ 7: Лівія: Голос милосердя

Ніч у сирих, глибоких підземеллях Лудуса була густою і важкою, наче розплавлена смола. Раян нерухомо висів на залізних ланцюгах, прикутий до холодної стіни, марно намагаючись знайти хоча б якесь положення тіла, у якому його затеклі, вивернуті плечі боліли б бодай на краплю менше. Організм, виснажений диким стрибком крізь час та першою брутальною бійкою з центуріоном, брав своє. Він уже почав повільно провалюватися в тривожний, гарячковий сон, де розпечений пісок римської арени химерно перемішувався з летючим пилом Афганістану та спалахами вибухів під Кандагаром, коли раптом крізь дрімоту почув тихий, ледь помітний шурхіт шкіряних сандалій по вологому, вкритому пліснявою каменю.

Важкі залізні двері його клітки відчинилися з довгим, ледь чутним зітханням незмащених петель. У похмуру камеру повільно ввійшла тонка постать, повністю загорнута в довгий сірий плащ із глибоким капюшоном. Вона тримала в руках маленьку глиняну олійну лампу. Слабке, тремтливе жовте світло гніту вихопило з навколишньої темряви витончені жіночі руки та неймовірно обережні, майже невагомі рухи.

Постать підійшла впритул, скидаючи капюшон. Це була дівчина. Її обличчя здавалося занадто блідим у цьому миготливому напівмороці, а густе темне волосся, перехоплене звичайною шкіряною стрічкою, обрамляло горді, правильні риси. Але найбільше Раяна вразили її очі — великі, глибокі, кольору стиглого каштана. У них світився спокій людини, яка у свої молоді роки вже встигла побачити занадто багато чужого болю та смерті.

— Non te moveas, — раптом тихо, ледь чутно прошепотіла вона.

Раян здригнувся. Дівчина говорила на прадавній латині — він чітко бачив артикуляцію її губ. Проте в ту ж саму секунду прадавній амулет у єдиній вцілілій кишені його джинсів коротко, приємно вібрував, пославши теплу й тонку імпульсну хвилю прямо до його потилиці. Навколо занімілих скронь розлилося дивне поколювання. Чужі, мертві звуки мови в голові Раяна миттєво втратили свій бар'єр і перетворилися на чистий сенс. Він раптом почав розуміти кожне її слово так само чітко, як свою рідну англійську мову. Артефакт виступав універсальним перекладачем, що підключався прямо до його свідомості.

— Я тут не для того, щоб завдати тобі шкоди, — повторила вона, опускаючись на коліна біля його ніг.

Грубий охоронець зовні камери важко клацнув засувом замка й пішов далі по коридору, залишивши їх наодинці. Дівчина поставила лампу на брудну підлогу, дістала з невеликого кошика мокру морську губку, просочену якимось ароматним відваром трав, і почала ніжно, акуратно обмивати запеклі рани та садна на тілі Раяна.

— Я — Лівія, — сказала вона, зосереджено працюючи й навмисно не дивлячись йому прямо в очі. — Ланіста наказав мені обробити твої виразки й перевірити, чи ти справді людина, а не вихідцець із підземного царства.

— І як твої перші результати? — тихо прохрипів Раян, зашипівши, коли губка торкнулася розсіченого плеча. — Є якісь біологічні сумніви?

Лівія на мить зупинила руку біля глибокого синяка на його грудях. Вона повільно, з острахом підняла свій погляд, і в її очах Раян прочитав не тваринний страх перед «повсталим мерцем», а глибоку, приголомшливу цікавість.

— Ти пахнеш зовсім інакше, чужинцю. І твоя шкіра... вона біла, вона не знала такого палючого сонця, як шкіра наших легіонерів чи сирійських рабів. І ці малюнки на тобі... — вона обережно, кінчиками пальців торкнулася чорного армійського татуювання американського орла на його передпліччі. — Це не тавро раба чи злочинця. Це знак військової гордості.

Вона опустилася трохи нижче, щоб обмити бруд біля його пояса, і її тонка долоня випадково зачепила щільну передню кишеню джинсів Кросса. Там випинався єдиний предмет, який преторіанці з якихось причин не змогли витягнути — або просто побоялися торкатися дивної речі, що обпікала пальці під час обшуку. Лівія обережно, затамувавши подих, просунула пальці в кишеню і дістала на світло амулет.

Як тільки її тонка шкіра торкнулася темного, живого металу пристрою, амулет раптово зреагував. Його кристалічні грані, що досі згасали в темряві, раптом спалахнули м'яким, глибоким синім світлом. Простір камери на мить осяявся футуристичним неоновим блиском. Дівчина в жаху відсахнулася назад, ледь не впустивши артефакт на солому, але стримала крик. Вона заворожено дивилася на сині лінії, що пульсували в такт її власному серцебиттю, і в її карих очах раптово з’явилося те, чого Кросс не бачив з моменту свого переміщення — дика, безумна надія.

— Це не вигадка... це все було правдою, — ледь чутно прошепотіла дівчина, повільно простягаючи свої тонкі пальці назад до теплого світла амулета. — Мій батько... він був з роду Хранителів знань. Коли я була зовсім маленькою, він переховував у нашому домі на Сицилії чоловіка, якого звали Генрі. Він прибув звідти ж, звідки й ти.

Раян від несподіванки подався вперед, і ланцюги натягнулися до межі, врізаючись у м'ясо.

— Дід Генрі?! — його голос зірвався на сиплий шепіт. — Він був тут? Але чому він не повернувся назад?!

— Бо він не мав як, — сумно відповіла Лівія, повертаючи амулет у кишеню Раяна й накриваючи його руку своєю долонею. — Батько розповідав, що Генрі знайшов цей амулет у вашому часі й активував його зовсім випадково. Його викинуло тут, у нашому жорстокому світі. Артефакт повністю розрядився. Поки пристрій роками повільно набирався сил у таємному сховищі мого батька для нового переміщення, Генрі збагнув, що сам не виживе в цій епосі. Він був ученим, а не воїном. Тому перед смертю він прийняв рішення: надійно запакував цей амулет і через Хранителів відправив його назад у майбутнє, адресоване тобі. Він знав, що повернутися вже не зможе, але вірив, що ти розберешся з цим і виживеш. Генрі змусив мого батька присягнути, що ми дочекаємося тебе... Але Опір заплатив за цю таємницю страшну ціну.

Вона наблизилася до Раяна так близько, що він чітко відсутній тонкий, заспокійливий аромат дикої лаванди, яким була густо просякнута її сіра туніка.