РОЗДІЛ 6: Залізні кайдани

Перемога над першим центуріоном не принесла Раяну Кроссу бажаної свободи чи хоча б короткої тактичної паузи. Вона лише миттєво перетворила його на пріоритетну ціль номер один для всієї відлагодженої військової машини, що залізом і кров’ю контролювала цей проклятий амфітеатр.

Він очікував, що проти нього негайно випустять гладіаторів — тих похмурих, кремезних бійців із сітями та тризубами, яких він помітив у затінку підйомних решіток біля воріт. Проте римське командування на чолі з трибунами, схоже, вирішило більше не ризикувати честю своєї зброї перед десятками тисяч розлючених, ревучих громадян. Замість рабів на розпечений, закривавлений пісок арени через центральні, ковані залізом ворота вихором вилетіли преторіанці.

Це була особиста елітна гвардія самого Імператора. Закуті в масивні, лощаві, відполіровані до дзеркального блиску анатомічні панцирі, які сліпили очі на лютому полудневому сонці, ці люди діяли не як окремі бійці, а як єдиний, безжальний і злагоджений залізний організм. Вони не збиралися грати в благородство, викликати дивного чужинця на поєдинок чи давати йому бодай найменший шанс на чесний ближній бій.

Преторіанці насувалися монолітною, глухою стіною з важких, оббитих бронзою прямокутних щитів-скутумів. Вони повністю змили найменші зазори між лініями, утворивши знамениту «черепаху», з-під якої, наче жала отруйних комах, висунувся щільний, багатоярусний ліс довгих, зазубрених списів-пілумів.

Раян, важко дихаючи й міцно стискаючи трофейний гладіус із кістяним руків’ям, миттєво оцінив ситуацію холодним оком досвідченого військового тактика. Чистий суїцид. Без вогнепальної зброї, без осколкових гранат чи бодай елементарної димової завіси прорвати таку фалангу голіруч чи з коротким клинком було абсолютно неможливо. Сталь проти сталі, залізна стіна проти однієї людини.

Кросс встиг на чистому, доведеному до автоматизму рефлексі ухилитися від перших двох блискавичних випадів, дивом пропустивши важкі зазубрені вістря списів за міліметр від шиї. Він навіть спробував жорстко контратакувати — з розмаху вгатив важким руків'ям меча в оглядову щілину одного зі щитів, змусивши лівофлангового гвардійця хитнутися й відкритися. Але чисельна перевага й залізна дисципліна античного спецназу вирішили все за лічені секунди. Коли Раян змістився вбік для наступного маневру, інший преторіанець, якого він просто не міг бачити через обмежений огляд, підступно й чітко просунув важке древко списа між щитами.

Короткий, страшний удар тупим, підкованим залізом підтоком пілума влучив Раяну точно в потилицю. Осередок болю вибухнув у черепі тисячею білих електричних іскор. Ноги ветерана підкосилися, гладіус випав із безвольних пальців, глибоко занурившись у гарячий пісок, а навколишній світ миттєво згас, зануривши Кросса в глибоку, глуху й непроглядну темряву небуття.

Він приходив до тями повільно, через силу, наче продирався крізь густий, липкий мазут. Першим повернулося відчуття пронизливого, залізистого холоду, який прокушував знесилене тіло до самих кісток. Очі розліплювалися важко; повіки набрякли від запеклої крові, поту та піску, а в голові гудів важкий, монотонний дзвін, схожий на роботу залізничного молота.

Раян спробував поворухнутися, але руки не послухалися. Вони були максимально розведені в сторони, повністю затекли й трималися на масивних, іржавих ланцюгах. Кожне залізне кільце було завтовшки в людський палець, а самі кайдани намертво вмурували в сиру, покриту слизом кам’яну кладку.

Його тактична чорна футболка з білим принтом черепа зникла — замість неї на грудях та плечах тепер красувалися лише свіжі криваві садна, смуги від жорстких ударів, бруд і кіптява. Цупкі американські джинси якимось дивом усе ще залишалися на стегнах, хоча й були сильно розірвані на лівому коліні, а от міцні армійські берці «Belleville» хтось із преторіанців чи тюремників уже встиг зняти — таке взуття в цьому часі явно вважалося небаченим технологічним дивом.

Босі ноги Раяна торкалися слизької, крижаної підлоги глибокого підземелля. Повітря тут було настільки важким і густим, що його, здавалося, можна було різати ножем. Тут тхнуло старою цвіллю, мокрою соломою, щурячим послідом і тим особливим, солодкувато-кислим присмаком, який залишає по собі людський страх багатьох поколінь в'язнів.

— Tu... daemon es? — раптом пролунав із глибокої, непроглядної темряви сусідньої клітки тихий, надламаний, старечий голос. У ньому змішалися релігійний жах і слабка, примарна надія.

Раян важко, долаючи дикий супротив затерплих м'язів шиї, підняв голову. Його зіниці поступово, міліметр за міліметром, звикали до густої напівтемряви каземату. Єдиним джерелом світла була половина обгорілого факела, що тріщав і кіптявив далеко в коридорі, кидаючи довгі, потворні тіні на кам'яні склепіння.

— Я — Раян Кросс... — хрипко, ледь чутно процідив він крізь пересохлі, потріскані губи, відпльовуючи на брудну солому в'язку солону кров. — І я дуже, сука, злий американський військовий, у якого сьогодні катастрофічно невдалий день.

З темряви сусідньої камери, обережно тримаючись за залізні ґрати, повільно визирнуло зблідле, виснажене обличчя старого в’язня. Його кошлата сива борода була заплутана, а глибоко запалі очиці світилися диким, гарячковим блиском. Старий дивився на понівечені сині джинси Раяна з таким відвертим, забобонним острахом, ніби ця невідома йому щільна тканина була зшита щонайменше зі шкіри підземного дракона чи пекельного гончака.

— Вони кажуть... охоронці в коридорах пошепки кажуть, що ти з’явився прямо з вогню посеред арени, — гарячково зашепотів старий, переводячи переляканий погляд із дивного одягу Раяна на його обличчя. — Кажуть, ти вбив центуріона Марка Юлія одним лише дотиком, не маючи в руках ні грама гартованої сталі. Преторіанці божаться, що ти — привид легата Кассія, який повернувся з похмурого царства тіней.

— Кассія? — Раян знову спробував сіпнутися, але важкі ланцюги лише глухо, залізно забрязчали по каменю, відгукнувшись гострим болем у плечових суглобах. — Хто це, чорт забирай, такий? І чому кожен зустрічний у цьому дурдомі тиче мені в обличчя цим іменем?