ЧАСТИНА II: Чужинець на Арені РОЗДІЛ 5: Схід червоного сонця

Біль не минав — він просто змінив свою форму. Спочатку це був дикий, випалювальний нерви електричний розряд артефакту, але тепер він перетворився на глухе, тягуче відчуття, ніби кожну клітину його тіла пропустили крізь важку промислову м'ясорубку, перемололи на кісткову муку, а потім зібрали заново, забувши змастити суглоби. Голова вибухала від дикого внутрішнього тиску.

Раян Кросс зусиллям волі розплющив повіки й одразу ж зажмурився від різкого, майже фізичного болю в очах. Світло було нестерпним, агресивним, наче спалах від світлошумової гранати. Це не було звичне тьмяне освітлення кандагарської військової бази і точно не стерильні люмінесцентні лампи його затишного гаража в Монтані. Це було люте, первісне, золотаво-біле сонце. Воно висіло прямо в зеніті й нещадно випалювало все живе, перетворюючи саме повітря на розплавлене, тремтливе скло.

Він спробував судомно вдихнути, але замість очікуваного прохолодного гірського повітря в легені забився гарячий, задушливий пил. Він мав стійкий, нудотний присмак іржі, свіжої крові, кінського поту та гнилої соломи.

— Surgite! Surgite, canes! — пролунав прямо над головою грубий, гортанний крик, схожий на гавкіт скаженого, натренованого пса.

Раян не встиг навіть зорієнтуватися в просторі, як відчув важкий, тупий удар. Носак оббитого масивними залізними цвяхами військового чобота — римської каліги — з розмаху влучитв йому точно під дихання, в область ребер. Біль миттєво перезапустив нервову систему, спрацювавши краще за будь-який адреналіновий укол прямо в серце.

Кросс перекотився на бік, важко, надривно кашляючи й відпльовуючи на суху землю жовтувату суміш піску та гарячої слини. Рука на чистому, доведеному до повного автоматизму рефлексі сіпнулася до правого стегна, де в кожному бойовому виході мала б висіти пластикова кобура з його тактичним «Глоком-19». Пальці намацали лише порожнечу й грубу джинсову тканину. Ні пістолета, ні розвантажувального жилета, ні ножа. Нічого.

Він повільно, долаючи спротив затерплих м'язів, підвів голову, мружачись від сліпучих променів.

Він лежав на колінах посеред велетенського, розжареного овалу, засипаного дрібним річковим піском, який місцями взявся темними, сухими кірками. Навколо нього, наче гігантські кам’яні щелепи міфічного чудовиська, кудись угору, до самого неба, здіймалися монументальні амфітеатрові трибуни. Тисячі, десятки тисяч людей у білосніжних тогах та брудних, пропотілих сірих туніках ревли в єдиному божевільному екстазі. Цей звук зливався в суцільний, вібруючий, звірячий гул, від якого закладало вуха. Над верхніми ярусами споруди, на тлі пронизливо-синього неба, ліниво тріпотіли на гарячому вітрі важкі багряні стяги із золотими римськими орлами й чотирма літерами, які Раян пам'ятав зі шкільних підручників: S.P.Q.R.

— Твою ж матір... — хрипко, ледь чутно прошепотів Раян, важко піднімаючись на ноги й хитаючись від сильного запаморочення. — Де мене носило? Який це сектор?

Прямо перед ним, усього за якісь три метри, стояв чоловік. Масивний, широкоплечий, із обличчям, посіченим дрібними шрамами. На ньому був важкий анатомічний обладунок із широких залізних смуг — лорика сегментата, що сліпуче виблискувала на сонці. Голову воїна вінчав глибокий сталевий шолом із великим поперечним гребенем із жорсткого, яскраво-червоного кінського волосу. У правій долоні він упевнено й невимушено стискав короткий широкий меч, а лівою міцно тримав великий, вигнутий прямокутний щит-скутум, оббитий по краях бронзою.

Римський центуріон. Живий. З плоті та крові. І від нього тхнуло реальним перегаром та дешевою кислятиною.

Римлянин дивився на Кросса з сумішшю щирого презирства, гидливості та глибокого, майже дитячого подиву. Раян виглядав для нього як привид, вихідець із похмурого підземного царства Плутона або абсолютно божевільний північний варвар, який щойно виліз із диких лісів Германії. Потерті сині джинси, розірвана на лівому плечі чорна футболка з білим принтом тактичного черепа і важкі армійські берці «Belleville», вкриті сухою багнюкою та пилом іншого, ще навіть не народженого тисячоліття.

— Quid est hoc? — виплюнув центуріон, роблячи важкий, упевнений крок уперед. Його цвяховані каліги з хрускотом врізалися в пісок. — Ubi est gladius tuus, cacator?

Раян не розумів жодного слова латини, але він занадто добре, на рівні інстинктів виживання, знав універсальну мову війни та агресії. Центуріон не збирався вести переговори чи з'ясовувати, звідки взявся цей дивний чужинець. Він готувався до звичайної, показової страти на втіху натовпу.

Римлянин різко, професійно випав уперед, повністю сховавшись за стінкою свого щита. Його гладіус короткою, блискавичною траєкторією полетів знизу вгору — точно в незахищене горло Раяна.

Військовий спецназівець, загартований роками щоденних рейдів та зачисток у найгарячіших точках планети, прокинувся всередині Кросса за частку секунди. Навколишній шалений шум трибун раптово зник, звуки приглушилися, наче через товщу води, а час уповільнився, перетворившись на в'язку, липку смолу. Мозок миттєво перейшов у бойовий режим CQC — ближнього бою. Це був не шляхетний лицарський поєдинок на мечах — це була стандартна нейтралізація озброєної загрози.

Раян не зробив жодного кроку назад. Ті, хто відступають, гинуть першими. Замість цього він нахилив корпус і різко хитнувся назустріч небезпеці, зміщуючись із лінії атаки трохи вправо, якраз повз внутрішній край римського щита, де центуріон відкривав бічну зону для удару.

Лівою рукою Раян, наче залізними лещатами, перехопив гаряче, мокре від поту зап’ястя центуріона, блокуючи подальший рух меча. Одночасно з цим його права рука, стиснута в жорсткий, кам'яний кулак, наче важке ковадло, вгатила в ліктьовий суглоб противника знизу вгору — прямо проти природного анатомічного згину кістки.

Сухий, гучний хрускіт ламаних суглобів та розірваних сухожиль чітко пролунав над ареною.

Центуріон глухо, по-звірячому зойкнув, і важкий гладіус випав із його раптово знерухомлених, понівечених пальців. Але Раян не збирався втрачати ініціативу. Використовуючи масу власного тіла та інерцію важкого щита, який римлянин усе ще намагався конвульсивно втримати лівою рукою, Кросс розвернув велетня навколо осі, закручуючи його захист, і коротким, страшним рухом вгатив коліном знизу в сонячне сплетіння. Важка залізна лорика не врятувала — спецназівець бив професійно, під кутом знизу вгору, точно в м’яку, незахищену пластинами зону під панциром.