РОЗДІЛ 4: Бар «Остання межа»

Бар «Остання межа» повністю виправдовував свою похмуру, безнадійну назву. Розташований на самому виїзді з Лівінгстона, на пустельному перетині двох занедбаних, потрісканих шосе, він роками слугував притулком для тих, кому просто не було куди йти в таку пізню годину. Сюди змивалися втомлені водії далекобійних фур із червоними від хронічного безсоння очима, місцеві п’яниці, які намагалися втопити в дешевому бурбоні залишки свого невдалого життя, та люди з тими важкими внутрішніми шрамами, які ніколи не гояться.

Сьогодні бар виглядав особливо зловісно й гнітюче. Через масштабне відключення світла, яке накрило весь округ після незрозумілого енергетичного сплеску в гаражі Раяна, єдиним джерелом життя тут був старий, надривно кашляючий дизель-генератор на задньому дворі. По повітрю, сизому й важкому від тютюнового диму, розливалося слабке, брудне жовтувате світло кількох парафінових свічок, розставлених на столах у порожніх іржавих банках з-під пива. Над масивною дубовою стійкою монотонно, з неприємним електричним тріском гудів єдиний неон, що дивом тримався за життя, намагаючись не згаснути остаточно.

Раян сидів у самому дальньому, найтемнішому кутку залу. Його спина була щільно притиснута до міцної стіни — стара, в'їдена в підкірку військова звичка, яка дозволяла тримати під візуальним контролем весь простір: і головний вхід, і темний коридор, що вів до зачиненого чорного ходу.

Він сидів тут уже добрих двадцять хвилин. Перед ним стояла важка склянка з найдешевшим віскі. Перша порція, яку він заковтнув одним хижим махом, обпекла горло, але так і не змогла вгамувати той дивний, майже фізичний крижаний вогонь, що йшов від амулета крізь внутрішню кишеню його важкої тактичної куртки.

— Ти виглядаєш так, ніби щойно побачив живого привида, Кросс, — кинув бармен Сем, ліниво протираючи товсту склянку брудною ганчіркою. Сем сам колись служив у морській піхоті, тому відразу помічав, коли у когось із ветеранів починався черговий напад важких спогадів.

— Можливо, так воно і є, Семе, — глухо відповів Раян, навіть не повернувши голови в його бік. — Налий ще одну. Подвійну.

Раян знову обережно торкнувся амулета крізь щільну тканину тактичної куртки. Чорний диск більше не затихав. Він пульсував. Ритмічно, тихо, ледь помітно, наче серце якоїсь прадавньої, могутньої істоти, що прокинулася після мільйонів років глибокого анабіозу. Раян надто добре знав цей специфічний стан — це було те саме передчуття перед початком справжнього вогняного бою. Коли шкіра на потилиці починає німіти, а серце затихає в передчутті чужого, смертоносного погляду через оптичний приціл ворожого снайпера. Його інстинкти, загартовані роками небезпечної служби, ніколи не брехали.

Він не помилився.

Важкі дерев’яні двері бару відчинилися з різким, гучним гуркотом, з силою вдарившись об металевий обмежувач. Холодне, вологе нічне повітря Монтани миттєво увірвалося в приміщення, на кілька секунд розігнавши густу димну завісу. До залу впевненим, синхронним кроком зайшли четверо чоловіків.

Вони не просто не були схожі на місцевих фермерів чи далекобійників — вони виглядали як прибульці з іншого, таємного всесвіту. Одягнені в однакові, дорогі штурмові куртки бренду «Arc'teryx» вугільно-чорного кольору без жодних державних емблем, прапорів чи військових розпізнавальних знаків. На ногах — важкі тактичні черевики з особливою м'якою підошвою, яка не видавала жодного звуку на старій дерев’яній підлозі бару. Їхні обличчя були наче вирізані з сірого граніту — абсолютно позбавлені будь-яких людських емоцій, а погляди — холодними, чіткими, суто професійними. Вони не шукали барну стійку, щоб замовити випивку. Вони з першої секунди технічно розбили зал на сектори, скануючи кожен куток. Нечисленний натовп у барі миттєво затих, миттєво відчувши смертельну, залізову загрозу, що виходила від прибульців.

Один із них — кремезний, широкоплечий чоловік із короткою армійською стрижкою, який очевидно був лідером цієї групи — тримав у лівій руці невеликий високотехнологічний пристрій, схожий на військовий тепловізор чи сканер квантових сигнатур. Екран приладу раптом злісно блимнув яскраво-блакитним світлом, коли чоловік навів його в бік найтемнішого кутка, де сидів Раян.

— Об’єкт ідентифіковано. Сигнатура збігається на сто відсотків, — сухо й монотонно промовив лідер. Його голос був абсолютно чистим, позбавленим будь-якого американського акценту чи південного діалекту, але в ньому відчувалася важка, залізна впевненість людей, які звикли професійно вбивати за першим наказом.

Раян повільно, намагаючись не робити жодних різких рухів, відставив склянку з віскі вбік. Усе його тіло миттєво напружилося, перетворюючись на зведену до межі сталеву пружину. Спецназ таємничого Ордену все-таки знайшов його. І вони зробили це занадто швидко.

— Мені здається, ви помилися баром, хлопці, — сказав Раян, і його спокійний, холодний голос розрізав гнітючу тишу залу, наче гостре армійське лезо. — Тут не обслуговують урядових агентів, федералів чи ким би ви там не були. Вихід — точно за вашими спинами.

Лідер групи зробив один повільний, розрахований крок уперед, виходячи на середину залу. Коли він підняв руку, щоб поправити тактичну гарнітуру у вусі, з-під рукава його чорної куртки визирнув масивний хронометр із матового титану. На його корпусі Раян чітко розгледів вигравіюваний і вже знайомий до болю знак — два перехрещені мечі в залізному колі, а під ними — лаконічний латинський напис: Ferrum Aeternum.

— Раяне Кросс, — холодно вимовив лідер, зафіксувавши на ньому свій мертвий погляд. — Ми тут не для того, щоб пити чи вести тривалі переговори. Віддай нам те, що за правом належить нашому Ордену, і, можливо, ми дозволимо тобі дожити до ранку в цій провінційній дірі. Вибір за тобою, солдате.

— Знаєш що... — Раян повільно, сантиметр за сантиметром, почав підводитися зі свого стільця. Його руки були опущені вздовж тіла, виглядаючи розслабленими, але пальці вже були напружені, готові до миттєвого бойового зіткнення. — Мій дід Генрі колись казав мені, що залізо має одну дуже неприємну для крадіїв властивість. Воно завжди повертається до того, хто його викував. Але дивлячись на вас, я розумію: ви — не господарі цього артефакту. Ви просто навчені собаки на короткому повідку.