РОЗДІЛ 4: Бар «Остання межа»

Бар «Остання межа» повністю виправдовував свою похмуру назву. Розташований на самому виїзді з Лівінгстона, на перетині двох занедбаних шосе, він роками слугував притулком для тих, кому просто не було куди йти в таку пізню годину. Сюди стікалися втомлені водії дальнобійних фур із червоними від безсоння очима, місцеві п’яниці, які намагалися втопити в дешевому пійлі залишки свого життя, та люди з тими важкими внутрішніми шрамами, які ніколи не гояться.

Сьогодні бар виглядав особливо зловісно. Через масштабне відключення світла, яке накрило весь округ після енергетичного сплеску в гаражі Раяна, єдиним джерелом життя тут був старий, надривно кашляючий дизель-генератор на задньому дворі. По повітрю, сизому від тютюнового диму, розливалося слабке, жовтувате світло кількох парафінових свічок, розставлених на столах у порожніх банках з-під пива. Над масивною дубовою стійкою монотонно, з неприємним тріском гудів єдиний неон, що дивом тримався за життя, намагаючись не згаснути остаточно.

Раян сидів у самому дальньому, найтемнішому кутку залу. Його спина була щільно притиснута до стіни — стара, в'їдена в підкірку військова звичка, яка дозволяла тримати під контролем весь простір: і головний вхід, і темний коридор, що вів до чорного ходу.

Він сидів тут уже добрих двадцять хвилин. Перед ним стоїть важка склянка з дешевим віскі. Перша порція, яку він заковтнув одним махом, обпекла горло, але так і не змогла вгамувати той дивний, майже фізичний крижаний вогонь, що йшов від амулета крізь внутрішню кишеню його куртки.

— Ти виглядаєш так, ніби щойно побачив живого привида, Кросс, — кинув бармен Сем, ліниво протираючи товсту склянку брудною ганчіркою. Сем сам колись служив у морській піхоті, тому відразу помічав, коли у когось із ветеранів починався черговий напад спогадів.

— Можливо, так воно і є, Семе, — глухо відповів Раян, навіть не повернувши голови. — Налий ще одну. Подвійну.

Раян торкнувся амулета крізь щільну тканину куртки. Чорний диск більше не затихав. Він пульсував. Ритмічно, тихо, ледь помітно, наче серце якоїсь прадавньої, могутньої істоти, що прокинулася після мільйонів років глибокого анабіозу. Раян надто добре знав цей стан. Це було те саме специфічне відчуття перед початком справжнього вогняного бою. Коли шкіра на потилиці починає німіти, а серце затихає в передчутті чужого, смертоносного погляду через оптичний приціл. Його інстинкти ніколи не брехали.

Він не помилився.

Важкі дерев’яні двері бару відчинилися з різким, гучним гуркотом, вдарившись об обмежувач. Холодне, вологе нічне повітря Монтани миттєво увірвалося в приміщення, на кілька секунд розігнавши густу димну завісу. До залу впевненим, синхронним кроком зайшли четверо.

Вони не просто не були схожі на місцевих фермерів чи далекобійників — вони виглядали як прибульці з іншого всесвіту. Одягнені в однакові, дорогі штурмові куртки бренду «Arc'teryx» вугільно-чорного кольору без жодних емблем, прапорів чи розпізнавальних знаків. На ногах — важкі тактичні черевики з особливою м'якою підошвою, яка не видавала жодного звуку на старій дерев’яній підлозі бару. Їхні обличчя були наче вирізані з сірого граніту — абсолютно позбавлені будь-яких людських емоцій, а погляди — холодними, чіткими, суто професійними. Вони не шукали барну стійку, щоб замовити випивку. Вони з першої секунди розбили зал на сектори, скануючи кожен куток. Натовп у барі миттєво затих, відчувши смертельну загрозу, що виходила від прибульців.

Один із них — кремезний, широкоплечий чоловік із короткою армійською стрижкою, який очевидно був лідером групи — тримав у лівій руці невеликий високотехнологічний пристрій, схожий на військовий тепловізор. Екран приладу раптом злісно блимнув яскраво-блакитним світлом, коли чоловік навів його в бік кутка, де сидів Раян.

— Об’єкт ідентифіковано. Сигнатура збігається на сто відсотків, — сухо промовив лідер. Його голос був абсолютно чистим, позбавленим будь-якого американського акценту чи діалекту, але в ньому відчувалася важка, залізна впевненість людей, які звикли вбивати за наказом.

Раян повільно, намагаючись не робити жодних різких рухів, відставив склянку з віскі вбік. Усе його тіло миттєво напружилося, перетворюючись на зведену до межі сталеву пружину. Спецназ Ордену все-таки знайшов його. І вони зробили це занадто швидко.

— Мені здається, ви помилися баром, хлопці, — сказав Раян, і його спокійний голос розрізав гнітючу тишу залу, наче гостре армійське лезо. — Тут не обслуговують урядових агентів, федералів чи ким би ви там не були. Вихід — за вашими спинами.

Лідер групи зробив один повільний, розрахований крок уперед, виходячи на середину залу. Коли він підняв руку, щоб поправити тактичну гарнітуру у вусі, з-под рукава його чорної куртки визирнув масивний хронометр із титану. На його корпусі Раян чітко розгледів вигравіюваний і вже знайомий до болю знак — два перехрещені мечі в залізному колі, а під ними — лаконічний латинський напис: Ferrum Aeternum.

— Раяне Кросс, — холодно вимовив лідер, зафіксувавши на ньому свій мертвий погляд. — Ми тут не для того, щоб пити чи вести переговори. Віддай нам те, що за правом належить нашому Ордену, і, можливо, ми дозволимо тобі дожити до ранку в цій провінційній дірі. Вибір за тобою, солдате.

— Знаєш що... — Раян повільно, сантиметр за сантиметром, почав підводитися зі свого стільця. Його руки були опущені вздовж тіла, виглядаючи розслабленими, але пальці вже були зігнуті, готові до миттєвого бойового захвату. — Мій дід Генрі колись казав мені, що залізо має одну дуже неприємну для крадіїв властивість. Воно завжди повертається до того, хто його викував. Але дивлячись на вас, я розумію: ви — не господарі цього артефакту. Ви просто навчені собаки на короткому повідку.

В очах лідера не блимнуло жодної емоції. Він лише ледь помітно кивнув своїм людям: