Епілог

Столиця цвіла. Дерева розквітли, бджоли літали над квітами, а люди широко посміхаючись бажали один одному «доброго ранку».  
-    Може їх накачали чимось? – схилився до Соломеї Славко. Вони сиділи на конях. Маленький барсик сидів на плечах дівчини, тоді як вовк біг за хазяїном. Весна почалась рано, проте як брат, так і сестра займались воєнними діями. Славко просто відводив душу. Йому було все-одно кого вбивати, але його власна батьківщина повинна була вижити, а її зараз, ой як, хотілося придушити. От і виходив з ситуації як міг відволікаючись, поки батько шукав лікарів та способи виходити Вільного Птаха. А от Соломея просто перетворилась на Фурію. Її так і кликати почали. Не довго думаючи старий Полковник просто видворив дітей за межі столиці, дав армію і дозволив робити все, що захочуть лиш би додому не вертались. Проте один раз посеред зими він вислав їм повідомлення заокруглюватись. Ніхто не звернув на це жодної уваги. І, от через не цілих три місяців їх попросили приїхати. 
-    Точно накачали чимось, - зробила висновок Соломея. Люди їй посміхалися, кланялися і зовсім-зовсім не боялися. – Або татко знайшов спосіб корону собі забрати, - припустила  дівчина. Вони перезирнулись і перейшли  на галоп. В столиці точно щось змінилося і ніхто з них не міг зрозуміти, що доки вони не зістрибнули із своїх скакунів і не спинились вражено застигши перед головним входом в дім Райзів. Там, під самими дверима, на сходах сидів Кріс. Його, давго уже не стрижене, волосся каскадом спадало з плечей і виблискувало на сонці. Навіть з такої відстані Соля могла би заприсягтись, що почула приємний аромат шампуню свого батька. 
-    Він нікому ще не дозволяв навіть торкатися своїх речей, а тут невже сам мив? – невпевнено припустив Славко. Кріс посміхався дивлячись прямо на них і даючи час щоб прийняти це. Він був таким же, яким вона його запам’ятала. Біла сорочка, яка тепер коштувала дорожче за все чим раніше володів її коханий, та чорні штани. А ще він сидів на сходах з босими ногами. 
-    Зовсім здурів? – одночасно з Солею помітив це і Славко. – Ще не так тепло, щоб босяком ходити, - кричав він. – Я ж тобі сотню разів говорив не робити цього, - все ніяк не міг заспокоїтися Вітер. Він не помітив як полегшено зітхнув його батько, котрий, крадькома, спостерігав за ними із дому, та легкої посмішки лейтенанта фон Віка, котрий стояв недалеко. 
-    Знаєш, - тепло посміхнувся Кріс, - у мене таке відчуття, що тут проти мене якийсь бунт хтось організував, - Соля здригнулась, але аркадієць тут же продовжив не дозволяючи їй зробити посмішних висновків. -  Всі кому не лінь з криком запевняють, що ходити мені ще не можна і посилаються на докторів. 
-    Ти не можливий! – викрикнула Соля і кинулася до нього. Проте в останню мить її коліна підігнулися і Фурія, котру боялися всі, впала перед ним на коліна. Тремтячими руками вона обійняла його за ноги і опустила голову на коліна ховаючи свої сльози. Він гладив її по голові, а лейтенант, за той час, розігнав усіх зайвих свідків залишивши одного Славка. 
-    Ой, а ти вже снідав? – раптом підхопилася Соломея і, під очманілі погляди лейтенанта, брата побігла на кухню, по дорозі мало не перевернувши свого ж батька. 
-    Це наша Мея? Може ти і її підмінив? – округлив очі Славко. Він все ще стояв за пару років від друга. 
-    Я тут подумав, - тихо і зовсім серйозно почав Кріс, - від завтра твій батько буде нас вчити…
-    …
-    … писати.
Вітер зміряв Вільного Птаха серйозним таким поглядом і пхикнув:
-    Навіщо даремно тратити час. Магія завжди допомагала…
-    МОВЧАТИ, - гаркнув на нього друг підводячись. Він похитувався і лівою рукою тримався за холодний камінь, безмовно  пояснюючи чому всі люди, котрі попадалися йому на шляху, не наважувались дозволити своєму Головнокомандувачу ступити хоч кілька кроків самостійно. – Ти підеш вчитися разом зі мною. Не годиться майбутньому володарю корони Аркадії і Сардинії бути не грамотним. Ти ж пам’ятаєш правила, - уже більш приязно посміхнувся він, - лідер повинен знати, що вимагає від своїх людей. Він не може вимагати того, на що сам не здатен. 
-    Як скажеш, - тихо відповів Вітер.
Десь там, за дверима, по зморшкуватому обличчі старого Полковника текли гарячі сльози. Він беззвучно ридав затуливши рот рукою і сховавшись в домі за крок від свого найбільшого, як він колись вважав, ворога. На кухні неймовірно красивого і багатого дому фон Райзів Соломея знайомилась з інвентарем перелякавши перед тим мало чи не всіх слуг, котрі не знали, що твориться і кого захотіла «отравити» їхня Королева. По домі літав, немов на крилах лейтенант роздаючи останні розпорядження. Він мусив усе перевірити до того, як хтось з Райзів отямиться і розізлиться на якусь дрібницю. 

Сонце ставало пробуджуючи столицю. Соломея майже весь свій час стала проводи в домі. Її більше нічого не обходило крім самого Вільного Птаха. Старий Полковник став наставником і вчителем. Він допомагав, підказував та не вирішував. Проте його авторитет зріс. Як виявилося, ця посада була дуже почесною в Аркадії. Саме вчитель відповідав за прийняті рішення, адже він повинен був навчити. І такий стан речей повністю задовольняв старого Райза. Та й, навіть, якщо б це було не так, сказати нічого він не посмів би, оскільки здоров’я Вільного Птаха усе ще бажало кращого. Посилаючись на це Кріс раз за разом скидував всі свої обов’язки на Вітра. Славкові це не було до вподоби. Він кричав, обурювався і протестував. Проте вся столиця завмерла, коли він знявши плаща сам поліз робити давно втрачені оборонні мури. Ключовим словом тут було «мовчки».  Старий Полковник навіть хотів було для сина лікаря викликати. Та непідконтрольний Вітер затихав коли на горизонті появлявся Вільний Птах. 

Було уже далеко за північ, коли старий Полковник проходив по коридору свого дому і, в віддаленій кімнаті, побачив світло. Усі мали би уже спати тому він пішов туди. В темній неосвітленій кімнаті перед каміном сидів його син. Він був мовчазним і серйозним, а поміж його бровами залягла важка зморшка.
-    Щось сталося? – присів поряд Полковник.  
-    Ти ж в курсі, що корона Головнокомандувача не дозволяє мінятися, а Кріс не пройшов ще магічного становлення. Якщо нічого не придумати ніякі лікарі не допоможуть. Він просто помре, - тихо відповів Вітер. 
-    А якщо корону, хоч би на деякий час, забереш ти? – Полковнику прийшлося відразу ж вносити поправку, адже лише при згадці про це його син стрепенувся і жилки заграли на його скулах. 
-    Мені страшно, - уперше в житті признався він. – Кріс повинен був померти. Корона врятувала йому життя і підтримувала стан його здоров’я довгий час. Я не знаю чи зможе він вижити без неї.
-    Щось придумаємо, - поклав руку на його плече старий Полковник заспокоюючи сина. – Я з тобою.