Розділ 13 "Хрещена" з синіми очима

-    Він точно не впізнає мене, - спокійнісінько сиділа я на холодному камені біля озера, тоді як Яна чаклувала над моєю зачіскою. Пасмо за пасмом вона брала і немовби самою магією підколювала його. 
-    Тобі нема за що хвилюватись. Якщо твій батько уже не впізнав за маскою мене, то мій тим більше не спохватиться, - накладала вона чари на моє обличчя. За місяць до того, як я вирішила втекти Яна поступила аналогічно. От тільки вона хотіла подорожувати, ну, хоча б, в наше королівство. Як на лихо, Чорний Маг Загір’я, її батько, був проти. У нього були зовсім інші плани, а дочка могла би їм перешкодити. Та синьоволоска про це не знала і не довго думаючи просто втекла.  
-    Ну ось і все, - відпустила вона мене і чкурнувши в бік води за мить я уже дивилися на власне віддзеркалення, звідки за мною спостерігав молодий юнак. Очі, волосся, губи – я ахнула. З води дивився на мене Вітер. 
-    Ти що наробила? – налетіла я на сестру, але мій гнів швидко погас. Вона лише переробила мої риси під чоловічі, а це означало лише те, що у нас з Вітром більше спільного ніж я могла подумати.
-    Прийдеться ще щось з одягом придумати? – задумалась Яна, а тоді кинулась розгрібати власні речі. Десь поміж ними знайшла пристойні, на її думку, чоловічі штани, а мій наряд переробили обриваючи все лишнє. Тепер це вийшло «щось» на подобі светра. Теплий плащ зовні і хутряні валянки від дівчат з табору. Яна була задоволена образом і ми рушили в дорогу. Мій Сніжок, до слова, легко трансформувався в маленького пухнастого білого котика і застрибнув мені на плечі. Ми рушили дорогою уздовж озера.
-    Якщо повезе, до вечора будемо вдома, - трішки подумавши потягнула мене в сторону Яна. Видершись на горбочок в стороні від основної дороги я помітила невелике поселення. 
-    Мабуть мені не вартувало приводити тебе сюди, але нам потрібний транспорт, пішки ми ще довго йти будемо. 
Збігши з гори ми перетнули межі села. Будиночки тут були дерев’яними і доволі пристойними. Навколо них росла трава. Ніхто нічого тут не садив. Зате пси були чи не в кожному дворі, а подекуди і кілька на раз. Ми завернули за ріг і підійшли до одного з будинків. Яна обережно прочинила фіртку і гукнувши господаря зайшла на подвір’я. Зустрічала нас пара гончих собак чорної масті, а в конюшні іржали коні. Яна ще раз гукнула і з будинку вийшов чоловік. У нього був великий коричневий капелюх на голові і рушниця в руках. Яна мило посміхнулась і всунувши йому десять лірів попросила відвести в столицю. Чоловік перевів погляд з мене на сестру, а тоді пішов в стайню вивівши звідти нещасного коня. 
-    Залишите його за ось цією адресою в столиці, якщо доживе, - по хвилі подумавши додав він і зник за дверима. 
-    Тут мисливці живуть? – уточнила я вилізаючи на коня. Яна сіла попереду, щось весело щебечучи, а Сніжок таки умудрився заховатись від господаря під моїм плащем. Він впився лапками в шкіру і не бажав  злізати. 
-    Поїхали, - радісно усміхнулась Яна і години злилися докупи. Лише глибоко вночі, ми прибули в столицю. Та ворота були уже закриті. Вночі вийти не проблема. У мене самої були з десяток способів зробити це. Та от як зайти в середину? Бідолашна брудно-коричнева тварина з висолопленим язиком і білою піною на морді доживала свої останні хвилини. Яна зняла з нього збрую і похлопавши по спині відпустила.
-    Він все-одно не проживе довго, - знизила вона плечима і схопивши мене за руку потягнула у гущу. Тут було багато шипів, кущів і не зрозумілих рослин та Яна вправно маневрувала поміж ними, тягнучи мене все глибше і глибше, доки ми не вийшли до невеличкого затхлого озерця. 
-    Сюди стікають усі нечистоти з міста, тому з усією впевненістю скажу тобі, що люди сюди не ходять, - ми підійшли поближче до озера і спустились на багнистий берег. – Прийдеться опуститися в воду, - повідомила вона мені і навіть і не думаючи ступила в воду. 
Дно тут було таким же багнистим і переміщатися було надзвичайно складно. Раз за разом застряючи, ми підійшли до ще більше заваленої частини берега. Яна пригнулася, посміхнулась і підморгнула мені,а тоді, набравши побільше повітря, нирнула і зникла під водою. Я ще хвилину дивилася на кола на водяній поверхні, а тоді, нарешті, зважилась. Вистарчило мені затримати подих, як запах перестав грати роль і я нирнула. Темна, брудно зелена вода, водорості і сміття повсюди. Я поплила вперед і за мить уже винирнула в тісній трубі. 
-    Тут прийдеться трішки попотіти, - повідомила Яна і ми поплили. Здавалося це тривало вічність і надовго затримувати подих в мене не виходило. Я задихалась і тоді магія прийшла мені на допомогу. Я попросту попробувала застосувати заклинання, яке створювало навколо мене капсулу, куди не міг проникнути запах.
-    Сюди, - гукнула Яна і ми полізли на берег. Тут він був крихітний, але був, бо раніше і того не було. В  темній, кам’янистій стіні Яна знайшла важіль і перед нами відкрився прохід, куди ми зайшли в темний тунель. 
-    Ми вже на території міста? – запитала я, але дівчина заперечно похитала головою.
-    Цей тунель допоможе нам туди попасти, - вона знову взяла мене за руку і потягнула вздовж темного неосвітленого тунелю і, коли уже здавалося що кінця цьому не буде, яскраве світло засліпило мене. Ми знаходилися в домі. Гламурний, оздоблений золотом і вкритий зеленню повсюди де тільки можна було, він справляв враження зеленого оазису.
-    Цей дім належить моїй сім’ї, але тут рідко хто буває, тому не парся і ходімо приведемо себе до ладу. 
Ніч минула без пригод. Будинок був освітлений сотнями свічок та від незвички з темряви, вчора, їхнє світло видалось сонцем.
-    Невже твої батьки не помітили, що тебе не було в місті? – запитала я тоді Яну.
-    Просто замкнула двері цього будинку і сказала, що мені потрібно час. Ми тоді сильно посварилися. Для мене важливим було, щоб ніхто не впізнав в мені мене ж і не розказав їм, - відповіла вона тоді, а зранку, ні світ ні зоря, застрибнула на моє ліжко і стягаючи мене з нього, благала піти разом з нею до батьків.
-    Я не можу просто так прийти. Це вище моїх сил.
-    Ну, так – це все-одно, що визнати свою не правоту, - натягнула я ковдру на голову і лише тоді згадала про Сніжка. Зірвалася з ліжка і коли ноги торкнулися холодного мармуру я помітила білого котяру, що скрутився клубочком на одному з крісел біля каміну. 
-    Як він вчора переплив? 
Яна знизила плечима і вийшла кинувши на прощання, що чекатиме мене на виході. Я присіла біля барсика і обережно торкнулася його шерсті. Вона повністю була просякнута магією. 
«Він тягтиме від тебе магію», - долинув до мене далекий голос Кріса і я з усієї сили гримнула кулаком по кріслі. Сніжок стрепенувся і насторожено поглянув на мене. 
-    Більше не смій, чуєш, не смій, - прогарчала я не до кінця розуміючи кому. Кріса, тут все-одно не було, а маленький білий комочок з якоюсь дивною ніжністю дивився на мене. 
«Ти для нього станеш сім’єю. Його єдиною сім’єю.» - продовжила пам'ять витягувати із надр розмови, котрі тоді я не вважала важливими.
-    Ти ще довго, - кричала з коридору Яна, а мені раптом так серце стиснуло, що я просто опустилася на коліна і, опустивши голову на крісло, тремтячими руками обняла Сніжка і просто розплакалася. Легше не стало та сльози закінчилися, а коли поряд з дверима рипнула підлога, я кинулася до клямки міцно її затиснувши.
-    Ти там потонула, чи що? – не вдоволено бурчала Яна. – Чи може оприділитись не можеш ким тобі бути чоловіком чи жінкою. 
-    ЗАТКНИСЬ, - гримнула я кулаком по дверях і тихо взвила. Біль повертала здоровий глузд. Я не хотіла, щоб хтось бачив мої сльози. 
-    Дай мені ще п’ять хвилин, - дещо спокійніше продовжила я, клянучись собі, що думати про Вільного Птаха більше не буду. Це був кінець. Мрія розвіялася як тільки ніч закінчилася і уже через пів години ми йшли по вуличках столиці Загір’я. Люди тут були підозрілі і похмурі. Мені не вистарчало світлих тунік, що були такими популярними вдома. Мені бракувало усмішок. Мені бракувало Його сміху. Мимоволі, я все-одно згадувала юнака і ще сильніше стискала зуби. Забути було мало. Треба було відімстити. Посмішка вернулась на обличчя і саме тоді перед нами відчинили двері королівського двору. Численні сходи і той же гламур починав уже піднуджувати, на відміну від мого світлого, завжди відкритого і просторого дому. Тут же все було заштукатурено. Замислуваті зачіски і білі від пудри обличчя придворних дам. Панчішки на міністрах, натерті до блиску коридори та золото повсюди. 
-    Це мій друг. Він не давно приїхав, - представила мене Яна і я здригнулася тиснучи руку Чорному магу Загір’я. Яна запевняла мене, що він не впізнає, та страх черв’ячком зарився в моє серце. 
-    Дуже приємно, - легко склонила я голову притримуючись етикету. Добре хоч ці заняття не прогулювала.
-    Ви дуже вчасно. Запрошую до столу, - схопила під руку Яну мати. В неї були такі з сині, як і в Яни очі, але набагато лагідніші риси обличчя і, дуже контрасний до її образу, яскраве, оздоблене сапфірами і діамантами плаття. Ходили слухи, що такою милою вона була доти, доки все йшло так, як бажала вона і вистарчало найменшого промаху і принцеса Загір’я починала битись і кричати і істериці. Мене посадили навпроти Яни. В голові столу сидів її батько, праворуч нього мати, а тоді моя далека сестра. Навпроти неї я, а ліворуч від голови сімейства було пусте крісло. Ніхто туди не сів, та пуста тарілка говорила, що ми чекали ще на когось. Яна мило соромилась весь час червоніючи, опускаючи погляд і якомога старанніше минаючи слизькі теми. Її мати гомоніла без перестанку, а Маг Загір’я провадив якісь політичні бесіди зі мною. Я старалась не заплутатись у власній брехні, адже тепер я була «молодшим сином, ще вчилася і в політиці не надто сильно розбиралася».  
«Не заплутайся у власній брехні», - попередила мене совість голосом Вільного птаха і саме в ту хвилину двері розчинилися запускаючи в залиту сонцем кімнату ще когось. Я не стала озиратись, лише ніяк не могла згадати чи має Яна ще брата,  а чи сестру. 
-    Запізнюєшся, - дорікнув йому маг, але відповіді так і  не прозвучало. Замість того крісло поряд зі мною відсунули і поряд хтось сів. Я посміхнулась готова до знайомства і завмерла озирнувшись. Нас знайомили, а я непристойно п’ялилася на довге чорне волосся, акуратно зав’язане у хвіст, на страшні шрами на обличчі, на сумні очі. Загалом Вільний птах не змінився. Із першого погляду, можна було сказати, що ставляться тут до нього добре. 
-    Це ваш син? – випалила я, не знаючи, що робити. 
-    Ти що! – вражено моргала очима Яна. Вона точно була не в курсі хто це. 
-    Просто гість, - пояснив маг, а я не могла відвести очей від Кріса. Він нарешті звернув на мене увагу. Мить – посміхнувся, а тоді знову забув про моє існування. Такого пробачити я вже точно не могла і просто перекинула на нього свій келих з вином. Червона рідина швидко розтеклася по білий сорочці і такому ж світлому камзолі. Хвилину він дивився на пляму навіть не ставши. Надзвичайно спокійно? Неначе це дрібниця. Неначе нічого і не відбулося. Всі затихли, а тоді я ховаючи злорадну посмішку вибачилась: 
-    Давайте допоможу зачистити, - зрештою запропонувала я. Кріс перевів погляд на мага і лише коли той кивнув – підвівся. Я підвелася слідом:
-    Я такий незграбний, ви вже пробачте мене, - на ходу ще раз вибачалася я, а тоді двері за нами зачинилися і я помітила двох амбалів в масках, тих же, що тоді напали на нас. Жестом вони запропонували нам іти з ними, а коли двері санвузла опинилися перед нами Кріс попробував мене спекатися. 
-    Ви що, це все моя вина, тому з вашого дозволу я все таки допоможу, - наполягла я і зачинила двері залишаючи страшних для мене людей за ними. Кріс підійшов до умивальника і відкрив найбільший напір води, який міг:
-    Ти сарданієць? – нарешті відізвався він і я кивнула. – Вертайся додому негайно! Чуєш? 
Він не дивився на мене і я просто застопорила від його раптово наказового тону. 
-    Ти хто такий, щоб наказувати мені, - розізлилась я та за мить він притиснув мене до стіни і я запанікувала. Кріс знаходився занадто близько я чула його подих і сильні руки. 
-    Я не бажаю тобі зла. Ти видно тільки приїхав і не дуже в курсі, але ми на порозі війни з Загір’ям, - поволі і досить наполегливо став пояснювати він мені. – Ти ж не дурний, повинен знати, що чекає на тебе, коли Сардинія все-таки оголосить їм війну. 
Я кивнула, сперечатися з Крісом сенсу зараз не бачила, і він відразу відпустив мене. І саме тоді, коли він опустив руки і став поправляти рукави я помітила тонких чорних павуків у нього на зап’ястях.
-    Це що? – запанікувала я хапаючи його за руку і забуваючи про власний маскарад і бажання відімстити.
-    Те що ти думаєш, - спокійно відповів він струсуючи мої руки. – Вони можуть працювати замість наручників для мага.
-    Або як засіб для їх страти, - продовжила я пригадуючи ту ніч.
-    Можна і так, але зараз я потрібний йому живим, - він знову зачищував пляму не звертаючи на мене уваги.
-    А ті люди?
-    Мої сторожі. 
-    Як ти себе почуваєш. 
-    Жити буду, - знову обернувся він до мене витираючи руки, - а в тебе от будуть проблеми, якщо ти і дальше зі мною говоритимеш, тому зроби мені ласку – зникни. Вернись додому, щоб ти там не наробив. Це набагато кращий варіант. Повір мені.
А тоді просто вийшов, сказавши маскам, що відчистити це він не в силі. Він знову зник з мого життя так і не впізнавши. Кроки все віддалялися і я вже починала злитися. Руки трусилися від наростаючого гніву і бажання помсти. «Зробиш його своїм. Закриєш в своєму домі в своїй кімнаті і тоді покараєш, як захочеш», - заспокоїла я себе. От тільки потрібно було з’ясувати куди Чорний маг подів вовка, котрим опікувався Кріс. Коли я вийшла з туалету в коридорі нікого не було і я просто дозволила собі заблудитись. Ходила по коридорах, вивчаючи палац, приставала до служанок. Виявилося, слуги знали чимало пліток і дрібничок, котрими зі мною легко поділилися. Уже за дві години, коли Яна нарешті знайшла мене я мала приблизне уявлення про палац і те, де та в яких умовах тримають Вільного птаха та чим живе палац. Чорний маг надіявся мене повернути, тому просто обмежив його в магії і свободі. Я погано розбиралася в політиці, але судячи з того, що на кордоні назрівала війна, мій батько не став терпіти такого ляпаса, попри усі непорозуміння, що панували поміж ним і Вільним птахом.
-    Де ти був увесь цей час? Ми переживали? – нила Яна, тримаючись за мою руку. Усі навкого, включаючи її матір, дивилися на мене з якимось осудом. 
-    Вони бачили як ти підморгувала тій служанці, - згодом пояснила мені Яна коли ми залишилися на одинці.
-    І, здається, вирішили, що ми пара, - додала я, на що Яна тільки знизила плечима і відвернулась ховаючи обличчя. 
-    Вони б не стали з тобою говорити навіть, якби я не сказала цього.
Загалом дні тягнулись довго, ми стали більше часу проводити в палаці: сиділи, гуляли садами, вивчали традиції, але частіше, просто спілкувалися і пліткували. Мені подобалося дізнаватись щось нове, а Яна просто не могла закрити свого рота. Кріса ніхто не обмежував в поведінці. В межах палацу йому дозволяли робити ніби все, але тільки на перший погляд. Люди в масці слідкували за ним завжди. За ним і за тими з ким він спілкувався. Що правда, не довго думаючи я вирішила, поки що не привертати до себе увагу і не звертала на нього увагу. Проте уже до кінця тижня, я знала де можу знайти Шрама.
-    Ти збожеволіла! – кричала на мене тоді Яна. – Навіщо тобі та тварина?
-    Твій батько і так його скоро вб’є, - заткнула я її і дівчина таки погодилась мені допомогти. Пізно вечором ми знову прокралися в тунель і повернулися до каналу із брудною водою і смердючим запахом та рушили далі. На цей раз ми не ниряли. Збоку Яна віднайшла ще один тунель куди ми і звернули. Яна ще трохи нарікала на те, що маг з мене ніякий, бо світлячків створювати не вмію, та я відмахнулась. Раніше в мене взагалі нічого не виходило. Попетлявши трішки тунелями ми вийшли в давно закинений підвал.
-    Колись тут випробовували нові заклинання. Зараз це вже не актуально, - пояснила Яна. Поволі ми піднялися по сходах і вже біля виходу дівчина обережно їх прочинила. – Вони тримають вовка в клітці в сараї. У тебе буде п’ять хвилин, щоб забрати його, - повідомила вона мені і вийшла. 
Яна мала синє волосся і не дарма. Її сила мала водяну основу, якою вона могла накладати магію змінюючи риси обличчя, тому вийшла вона уже в образі Кріса. Ми довго думали і Яна переконала мене, що єдина особа, поява якої не викличе проблем – це він. По суті, вовк належав йому і Чорний маг Загір’я побоювався, що Кріс втече, інакше не став би так за ним слідкувати. 
-    Стій, хто йде? – гаркнули сторожі і наступної миті побачили її обличчя. – Підніми руки, так щоб ми бачили і …
Далі я слухати не стала і просто прокралася назовні. Було темно і я прокралася поміж деревами, що розділяли мене з сараєм. Перед самими дверима завмерла, набравшись сміливості я шмигнула до дверей. Закрила очі і зосередилася на внутрішній силі, дозволяючи магії вийти і зламати замок. В них, щось клацнуло і я нарешті зайшла. В невеличкій клітці під стіною лежав Шрам. Ще один зламаний замок, відкрита клітка і вовк підводиться, починаючи гарчати. Усе інше стало не важливим. Казали, у мене є погана звичка: я не слухаю, а якщо і слухаю – то не чую. З глибин пам’яті Кріс знову щось повчально говорить про те, що такі тварини дикі, вони прив’язуються до господарів і слухати будуть тільки їх. Я підвела усіх. Шрам повільно вилізає. Гарчить і стрибає. Я закриваю обличчя і падаю на дерев’яну долівку і лише тоді помічаю, що йому немає до мене діла. Він біжить в палац і я закусую губу.
-    В мене слів немає, - появляється позаду Яна. 
-    Він зараз повернеться, - прошипіла я. 
-    Знати куди б він пішов, - роздумувала Яна, коли на верхніх поверхах засвітились вікна і почався шум. – Тікаємо! – запанікувала дівчина і ми кинулись до підвалів. Важкі двері, на цей раз, важко піддавалися і ми ледве їх відкрили. 
-    Годі панікувати, нічого не сталося, - заспокоювала я сестру, коли двері нарешті відчинилися, а позаду почулося уже знайоме гарчання.
-    Тільки цього бракувало! – сповзла на землю синьоволоска. Саме тоді коли мого плеча торкнулись холодні руки. 
-    Не думав, що ти на стільки без розсудний, щоб випускати на волю північного вовка, - прозвучав з насмішкою рідний голос і я ледве стрималась, щоб не кинутись йому в обійми. 
-    Хіба ти не повинен бути під замком, з охороною на дверях? 
-    Повинен. Та хтось випустив мого вовка, а він за свого господар горло кожному порве. 
-    Давайте вже краще тікати, - нарешті взяла себе в руки Яна і ми опустилися в підвал. – Його будуть шукати – вийдуть на нас, - прошепотіла мені сестра, киваючи на Кріса. - Краще було би, якби…
-    Я його тут не залишу, - прошипіла я. – Вийдемо каналізацією на зовні. Ти залишишся вдома. Якщо що кажеш, що ми вечором посварилися. Я пішов.  Ну ж бо, давай…
Яна кивнула і ми нарешті проникли в підземні ходи.
-    Роби як хочеш. Як повернути все назад ти знаєш, -  додала вона мені натякаючи на магічну маску, котру вона наклала мені на обличчя і вже голосніше додала, - Я проведу вас до виходу, дальше самі.