Розділ 12 Високо в горах

Це було на диво по зимовому холодне приміщення – тронний зал. Славко терпіти його не міг і оминав як тільки міг. Холодний сталевий трон в багряній залі наганяв на нього черговий приступ агресії і  уже вся столиця знала, коли в нього не було настрою. Лейтенант фон Вік не відходив від нього ні на крок. Тепер, охорона оточуючих фон Рейза людей від нього ж, була основним обов’язком лейтенанта, тим часом, як Полковник старався стабілізувати політичну ситуацію в країні. Жителі столиці уже не так лякалися Нічних Химер, котрі, час від часу, навідували Славка доповідаючи про ситуацію. Але, загалом, за місяць часу, війна так і не наступила. Попри бажання Вітра опустити всіх жителів Загір’я на коліна, країна не була готовою до війни.
-    Немає ніяких новин? – зайшов в потухлу тронну залу Полковник. Його син стояв біля вікна завішеного масивними темними шторами. Легкий проблиск світла падав на його обличчя.
-    Я все ще його не бачу. 
-    Може хтось його блокує? – нарешті висловив своє припущення батько. Цілий місяць Славко сходив з розуму від неможливості зв’язатися з другом і від цього страждали всі. 
-    Звичайно, що блокує. В тюрмі і блокує, - гаркнув він і на мить замовк. Десь  на задвірках свідомості він почув його. Тихий поклик, який пробудив в ньому звіра і стримати його він вже не міг. Наступної миті лейтенант фон Вік відступив до стіни, а Полковник ледве стримувався від того, щоб не зрушитись з місця, а перед ним грізно гарчала Нічна Химера, повідомляючи своїм, що він почув голос свого Командира.

Місяць в поселення аркадійців високо в горах минав повільно, неначе вічність. Я встигла з усіма познайомитись, вивчити їхній характер, звички, ознайомитись з традиціями. Дні тягнулися нескінченністю, а ночі полярним холодом виганяли на поверхню усі страхи. Я заскучала. Моя рабиня із дівчини з потухлим поглядом, яку я обзивала Арою обернулася на радісну щебетушку з гучним іменем Марго. Вона не відходила від мене ні на крок і терпляче знайомила з побутом. Дівчата з поселення були не набагато старшими за мене та першою несподіванкою для мене стало їхнє ставлення. Для них я була рівною. Перші три дні вони дозволили мені привикнути і бути їхньою гостею. Та коли Вільний Птах не з’явився, щоб забрати мене по трьохденному терміні, вони стали доручати мені завдання. Спочатку я швирнула глечик для води на землю, а Марго вмовляла мене піти до ріки. Так я і почала працювати на рівні всіх: поволі, крок за кроком.  Згодом мене допустили і до приготування їжі. Навчала мене Каріна. Дівчина була тендітною брюнеткою з притаманними аркадійцям рисами. Таких я чимало бачила поміж рабів в столиці. Та була одна риса, що відрізняла її від них. Вона була тут замість учителя, адже одна з небагатьох дівчат мала Нічну Химеру. Її магія була на порядок краща за тих, хто ще не мав супутників із числа диких тварин. 
-    Вовки дуже грізні противники, тому ділитися з ними магією можуть лише чоловіки і то не всі. Бували випадки, коли юнаки не могли приручити звіра. В часи війни такі воїни брали таких же звірів, яким надаємо перевагу ми, - посміхнулась мені Каріна. Вона присіла біля вогнища помішуючи кашу. Навкруги куди не глянь усюди лежав сніг. Це була прекрасна картина: зелені ялиці вкриті сніжним покривалом, білі піки гір і холодне повітря. Радісні усмішки дітей і їхній веселий сміх. От тільки коли я озиралась то помічала, які вони худі, закутані в шкури тварин, а замість ігор у них бойова магія. 
-    Не засуджуй їх, - опустилась рядом Марго. – Під час війни багато Нічних Химер, чиї господарі померли, залишились безконтрольними. 
-    Так, ці діти знають, що повинні підчистити за своїми батьками. Це їхній прямий обов’язок. Так от про тварин …
-    Коли господар помирає він повинен убити свою Химеру, - переказала я уже відому мені істину.
Каріна досипала до каші якоїсь трави з занадто різким, як на мене, запахом і посміхнулась мені в знак одобрення.
-    Ти далеко підеш. Ще трохи і, думаю, ти зможеш вибрати свою Химеру.
Ця новина стала для мене сюрпризом. Я не знала, як звідси добратися до столиці і ніхто з табору не зміг би вийти, щоб показати мені дорогу. Та й, чесно кажучи, не знала чи потрібно мені іти. Я не знала, де знаходиться Кріс і як його шукати. Я просто чекала тут на нього. 
-    Ти ж не думала, що можна стати Королевою не маючи своєї 
Химери, - доброзичливо пояснила мені Каріна. 

Сніг замітав усі дороги і пробивати собі шлях вперед було дуже важко. Каріна йшла попереду ведучи нас з Марго в невідомому напрямку. Всі за нас раділи, а мені чомусь хотілося плакати. Закутавшись в хутро я просто слідувала за ними, коли збоку почула тихий писк. Зупинилась, але звук повторився. Не надто думаючи над діями я звернула вправо і не пройшовши двох метрів наткнулась на печеру. В середині було тепло і вогко, а десь позаду щось біліло. Я підійшла по ближче і помітила три маленьких тільця. 
-    Соля, ти де? – закричала десь позаду Каріна. Її голос був досить гучним і почути його можна було з далеку. Та в ту хвилину головним для мене було маленьке білосніжне тільце, котре ледь попискуючи згорнулося збоку та чуть відділившись від гурту. Я просто схопила його, ахнувши від того наскільки холодним воно було. Сховавши за пазуху я лише тоді покликала дівчат. Каро лише посміхнулася спостерігаючи, як я ховаю за пазухою малечу не бажаючи ділитись секретом. Марго була зайнята іншим. Вона не могла вибрати кого з них візьме на руки і лише, коли ми вирушили назад не взявши останнього сніжного барса, вона засумувала. 
-    Я не можу його взяти на руки, - терпляче пояснила мені Каро. –  У мене вже є сніжний барс. У нас діє обмеження. Ми можемо справитись тільки з однією твариною – запам’ятай. Ти повинна доглядати і виховувати того, кого взяла. Підрісши він стане твоїм захистом, але доки він маленький ви повинні навчитись контролювати його. А вони повинні навчитись виконувати ваші команди.
 Час ішов поволі, крок за кроком наближалась зима. Діти зносили гілля, їжа закінчувалась, а холоди ще не наступили.
-    Куди більше, Марго, чим тобі це не зима, - куталася я в дві шкури простягнувши руки до вогню. Мій маленький сніжний барсик відігрівся під моєю пазухою, але вилазити звідтам не мав бажання. – Тут і так градусів з десять нижче нуля?
Марго на мить замовкла, а тоді посмішка знову розквітла на її обличчі:
-    Але в столиці зими ще немає, - добила вона мене і я просто втекла. Кинулась подальше від них і їхньої правди. Це поселення і їхній спосіб життя починали виводити мене з себе. 
-    Нарешті почала приходити до себе, - десь по заду розмовляли між собою Марго з Кароліною. 
Права сторона табору закінчилася несподівано. Величезне провалля роззявило свою пащу. Внизу розкинувся густий, прадавній ліс. Чим ближче до гір тим білішим він ставав і тим вищими були дерева, поміж якими крутилась, спочатку, тонесенька, як билинка, а далі все більша ріка. Десь там, де закінчувалась голуба стрічка гірських вод і праліс ставав чорно-зеленим зблиснули гострі куполи столиці.
-    Колись, - підійшла до мене Кароліна, - тут була застава. Замість вишки: гори і курінь. Тут найкращий на всі околиці спостережливий пост: видно усі околиці і сигнальні вогні обов’язково замітять із столиці. 
-    Як же ви вогонь розводите? – здивувалась я. За весь час мені ні разу в голову не прийшло обстежити територію. Було багато снігу, а в серці появився страх. Мені здавалося, що як тільки я віддалюся то пропущу появу Вільного Птаха. Та час летів, а він, треба визнати, просто мене кинув. Серце бажало помсти. 
-    Може ти не помітила, та ми вирили ямку для нього і чітко слідкуємо, щоб воно не було занадто великим. Інакше точно замітять. 
-    А з тої сторони? – я розвернулась на північ, де за відразу за нашим табором один за одним височіли гірські вершина.  Каро підійшла поближче і вказала мені на верх. Табір знаходився у підніжжі гори, котра возвишалась над нами немов стіна. Штучно створена стіна. Лише тепер я згадала, що колись мені видалось дивним зазубрини на горі. Вони були схожі на сходи. 
-    Що там? – звідси важко було оприділити що ж там. Сніг сліпив  очі.
-    Там дім Вільного Птаха, ну і спостережний пост за нашими сусідами із-за гір, заодно, - ощасливила мене Каро, - але тобі туди не потрапити поки що. Занадто різкий підйом. 90 градусів – це тобі не жарти. 
-    Він там?  Кріс там? – кинулася я до гори. Маленький барсик зашкрібся із середини і я просто викинула його на холодний сніг, - Сніжок не заважай. 
Усі розступалися переді мною не кажучи і слова. За крок до стіни я зрозуміла, що вилізти по стіні мені не сила та поруч гаркнув знайомий тваринний рик. Я схопилась за довгу білосніжну шерсть Нічної Химери і відчула як земля під ногами розтанула. Ми швидко піднімалися по крихітних виступах у прямій скалі поки я не опустилась на сніжну вершину перед дерев’яним домом. 
-    Кріс? Ти тут? – не думаючи кинулась я до ледь теплих від часу дверей. – Крісе, відізвись я благаю! Давай все обговоримо. Просто обговоримо, - безсило опустилась я на замерзлу дерев’яну долівку. Тут було усього дві кімнати розділених звичайною шторою, чотири величезні вікна, із яких весь час дуло, дерев’яні лави і напіврозвалена піч. Почорніла від часу вона єдина справляла враження речі, яку регулярно ремонтували – оце й усе. Нікого. Уже давно! Хотілося плакати. Хотілося жаліти себе. Мене кинули – оце й усе. Поволі, вдихнувши замерзле повітря я взяла себе в руки. Залишилася помста і ніяких почуттів. Так ображати я себе ще нікому не дозволяла. На ватних ногах я вийшла з дому. На дверях, із зворотної сторони, помітила синьою фарбою акуратно виведений символ. Він нагадував голову козла з двома рогами. Говорили ця руна була символом Аркадійців і їхньої небесної сили.
-    Козел! – штовхнула я двері і тільки тепер помітила величезну за розмірами білосніжну, як сніг Нічну Химеру. Вона була дрібнішою за Шрама і, на відміну від нього, більше нагадувала за повадками кота, а не вовка. – Сніжок? – розгубилась я і біла морда тут же, подолавши нещасні два метри за один стрибок, холодним носом торкнулася моєї руки. 
-     Ну ти і вимахав, - почесала я його за вушко. Муркотіння посилилось і я остаточно впевнилась, що це мій сніжний барс. 
-    Зосередься на внутрішній магії. Так ти зможеш відчути ваш зв'язок і контролювати звіра, - з’явилася на скелі Кароліна верхи на сизому, трохи косолапому барсі. 
-    Покатаємося? – не звернула я на неї жодної уваги. Він просто кивнув доводячи мене тим самим до шалу. Я запустила руки в густу шерстку, підтягнулась і сховалась на спині звіра. А тоді заплющивши очі дослухалась до магії всередині себе. Немов якась мотузка. Я послідувала за нею і перед очима відкрився сніжний простір і чітко сформований подумки наказ «побігаємо» заставив мене ще більше втиснутись в спину звіра. Ми бігли швидше від вітру. Це були неймовірні відчуття: свобода і майже політ. 
-    Вона не вернеться, адже так? – тихо спиталася Марго, коли Каро спустилася до низу. Всюдисуща усмішка зникла з її обличчя.
-    Ми ще зустрінемося.