Прекрасна Соломея

Розділ 11 Головний жрець Містичного культу Старої Магії

Столиця затихла. Лиш де-не-де, пошепки, з уст в уста передавали новину Полковник знайшов сина, котрого вважав давно мертвим. Усе б нічого. Але син цей виявився ще більш розбалуваним, ніж прекрасна Соломея, його молодша сестричка. Люди дивувались і перешіптувались. Сумнівів не мав ніхто, що виріс малий в диких умовах. В яких –  ніхто не знав, а Полковник не мав бажання розповсюджуватись. Він і про Славка змовчав би. Та не минуло і години з їхньої розмови, як юнак немов би оскаженів. Навколо було чимало свідків, а переляканий на смерть фон Вік не міг собі дати ради. На цей раз Славко не бажав дозволяти йому спинити себе. Він відкинув його немов кота. Старому батькові прийшлось спиняти сина самотужки. До нього приєднались волонтери, проте сивочолий військовий сам мало не убив першого хто посмів ненароком зачепити його сина ножем. Дальше ніхто більше не намагався застосувати до Славка зброю. Тому на ранок уже все місто було в курсі: хто, чий син і що накоїв вночі. Солдати вправно прибирали завали, а лейтенант з Полковником брудні та втомлені з певними побоюваннями поглядали на молодого зв’язаного, по всім параметрам, юнака, що затих десь з годинку тому назад і зараз розвалився на дивані немов би це він був королем світу.
-    Вже на воювався? Якщо ні, то я дам тобі прекрасну можливість попробувати свою силу у двобої з моїми людьми і тренуванні. Та ти повинен пам’ятати, що з мирним населення ми не воюємо, - якомога нейтральніше старався говорити старий Полковник.
Юнак підняв голову, глянув на нього і скривився в посмішці. 
-    Може й добре, що ви спинили мене, - хотів здаватися спокійним Вітер. – принаймні, тепер столиця готова до моєї появи. Чого не скажеш про неї вчорашньої. 
-    Що на тебе, на милість, найшло? – не втримався лейтенант. Йому, здавалося, що він один бачить, як переливається під мотузкою магія. Такої сили він ще ніколи не бачив, хіба, що в книгах читав. Та от біда, вони забули, як її розвивати.
-    Що? – Вітер на хвилю замовк, немов би задумуючись, а по хвилі підвівся, обходячи диван стороною. Мотузки на секунду зблиснули і розсипались прахом. – Скажімо так, на Сардинію напали і я друга людина в країні, після законного її короля, головнокомандуючого, називайте цю посаду як хочете,  повинен її захистити.
-    Не придумуй, ми би знали, якби на нас напали, - не думаючи відповів лейтенант, навіть не помічаючи, що Полковник задумався. 
-    Ти назвав себе другою людиною в країні ? – ніби між іншим перепитав його батько. 
Вітер задумався. Ситуація виходила із під контролю. На його шаховій дошці була одна фігура, котру він не врахував в своїх розрахунках. Це була його власна сестра. Не спеціально, але на якусь мить, вчора, йому здалося, що все втрачено.
-    Так, - відповів він, тут же придумуючи подальші свої дії, - згідно з традиціями в нашій країні існують два стародавні роди, які з покон віків змагались за корону. Лише сильніший з них ставав королем. Я сильніший із будь-якого роду народу, що зветься Сардинія. Другий, як ти вже зрозумів: найкращий з Аркадії і наш Головнокомандувач, на даний момент. І так, якщо ти не в курсі. Він все ще твій король, незважаючи на те, що ти не визнаєш його.
Вітер замовк. Він спеціально не назвав імені Вільного Птаха. Прекрасно знав, як батько зреагує на це ім’я. А так: зміст він уловив, хоч імені і не прозвучало. 
-    Ти ще довго будеш ображатися? – різко припиняв усі розмови Полковник. Та не цього разу. Славко не помітив ані суворого тону, ані  попереджаючого погляду. Він просто посміхнувся.
-    Якщо ти мені не допоможеш. Я їх всіх, - приблизився він до батька переходячи на шепіт, - поховаю. А тоді прийду по вас і наведу порядок тут. 
-    У нас демократія… - вставив фон Вік.
-    А мені все-одно. Була демократія. Стане диктатура. Я ВАМ це гарантую.
Славко втрачав терпіння. Чорний ворон сховався в кутку. Подумки пригадуючи дихальні вправи і заспокоюючи власну магію, юнак зовсім забув про птаха, а тепер, випадково, натрапивши очима відчув як наростає його власна магія, повертаючи побачені за допомогою магічного стеження картини.
-    Я допоможу тобі, тільки вгамуйся, - відчув це і його батько. От тільки, як на лихо, він думав син спеціально таке витворяє. Це стало останньою краплею і за секунду долі Вітер налетів на старого воїна впечатуючи його в стіну:
-    Якби я не контролював це на місці столиці лишилося б одне згарище. Ти ж не в курсі, що я терпіти не можу цього міста. З дитинства мріяв знищити його. А так, - відпустив він його, закриваючи очі, - це все на що я здатен. 
-    За що ти так ненавидиш Сардинію? Ти ж один з нас? 
-    Спостережливий, - відмітив Славко основну перевагу лейтенанта, - саме тому я дозволю тобі і дальше займати свою посаду.
Фон Вік перезирнувся з Полковником. Славко ж знову закрокував по кімнаті. Мотузок немов і не було. Він просто розірвав їх і тепер шукав вихід, якого не бачив. Хто що б не казав, один в полі не воїн. Йому потрібна була підтримка. Йому було потрібне військо і мудрі поради не завадили б також. 
-    Що викликає у тебе таку злість? – долинуло до нього немов би з іншого життя. 
-    Соломею взяли в полон, - тихо відповів він перевертаючи їхній світ. Імені свого ж друга він не міг навіть самому собі сказати. Здавалося – світ закінчиться, якщо він скаже це.
-    Хто?
-    Той, хто близько двадцяти років назад уже готував військо, щоб зайти на наші землі господарем. Той, кому уже двадцять років як зриває усі плани Вільний Птах. Той, на кого служив учитель моєї маленької сестрички: Чорний Маг Загірр’я.
-    Ти щось наплутав. Він не міг, - Полковник уже було хотів відправити сина на примусову лікування, коли один доторк чужих рук проніс перед його очима жахливі для будь-якого батька картини. – Хто був з нею? – суворо запитав Полковник. – За ким ти слідкуєш? – з підозрою зіщулив він очі. Картини, які відкрилися перед його очима належали іншій особі. Заклинання було не складним, але порушувало індивідуальну свободу, а тому його заборонили. Воно дозволялося тільки в рідкісних випадках – винятках і його застосування каралося тюрмою.
-    Не слідкую, а охороняю, - тихо поправив його Славко. Зціпивши зуби. Він був злий в першу чергу на себе. Це було його обов’язком охороняти Вільного Птаха. Більше ніхто цим не займався – тільки він. 
-    Може вони не в курсі кого зловили? – вирішив втішити його Чорний Ворон і тут же покрився червоними плямами і лише тоді знервований, напружений до краю Вітер розсміявся холодно з божевільними відтінками. Полковник уперше в житті зрозумів, що є речі над якими він не має власті і чого він побоюється. Він ніколи і нікому би не признався, що такі почуття викликав в ньому його ж власний син. Лейтенант фон Вік же ледве стримував себе щоб не відступити. Військовий нарешті усвідомив куди влип і уже жалів, що привів його сюди. Не треба було бути надто мудрим, щоб зрозуміти, що приглядувати за молодим Райзом Полковник доручить йому. Більше нікому було. Більше ніхто його і не витримав би. 
За двадцять хвилин Полковник зібрав раду. Він запросив усіх, хто міг хоч в чомусь допомогти йому. Йому не було діла до Вільного Птаха. Та от, як на лихо, корона зараз була в нього, а тому дозволити йому перебувати в полоні не міг ніхто. Сардинія готувалася до війни. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше