Розділ 7 Магія найтемнішої ночі в році

Столиця уже була п’яна, коли Славко нарешті зволив спуститися до найблищого вогню. Він міг би і не приходити. Це повинні були робити хіба новачки і глава держави. Він не належав до перших, але був представником влади. Магія Вільного Птаха уже витала в повітрі і він прекрасно це чув, проте, без його посередництва, столиця би не справилась. Вони не знали що робити. Вони напилися вогняного напою і дуріли від сили. Вони не чули і хтось повинен був це виправили інакше в недалекому майбутньому усі плани полетіли би крахом. За два кроки від пекарні Вітер помітив цікаву пару. Її звали Лієною. З певністю вона отримала б від магії оригінальну спрямованість. Проте цікавим було інше. За крок позаду неї йшов один з рабів її батька. Молодий хлопець був зовсім трошки вищим за неї з неслухняним волоссям кольору болота. На його шиї красувався знак її роду та очі він не зводив з неї, ловив кожен її рух, посміхався у відповідь на один її лише погляд і не схиляв в покорі голови. А дівчина з червоними від горячі щоками скромно відводила очі і задоволено ховала за волоссям власну усмішку. Вітер був впевненим, що ця пара вогняного напою ще не коштувала. Рішення прийшло миттєво  і уже за мить Лієна  з широко розкритими від жаху очима запустила гострі нігтики в шкіру юнака відтягуючи його від коханого. Проте Вільний Вітер не був би собою, якби дозволив комусь перешкодити власним, відомим, мабуть, лише йому, задумам. Він схопив в перехожого вогняний напій, юнака за шию притиснув до холодного каменю, з-за стін котрого манило запахом свіжоспеченого хліба, і залив в горло переляканого весь кубок, не звертаючи ніякої уваги на схлипи позаду. Лієна опустилася на долівку. Якісь її знайомі зупинилися і зацікавившись ситуацією підходили. Народ озирався і перешіптувався.

- Зосередься на магії всередині тебе, - гаркнув юнакові Вітер дозволяючи йому осісти на пил кам’янистої дороги столиці, а тоді окинувши сардинійку уже більш спокійним поглядом з дикою, хитрою усмішкою запитав в неї, - А ти? Ти з ним будеш чи волієш здатися?

Очі повні сліз кліпнули в знак згоди випускаючи зрадливу вологу, а тоді Лієна прослідкувала за поглядом незнайомця і вирвала в когось з рук такий же напій. Не дивлячись вона випила кубок вогняного напою, навіть не скривившись і кинулась назад. Срібна чаша впала на долівку дзвінко озвавшись на прощання. Колишній раб руками, вкритими однією великою руною, зірвав ошийник, магія не терпіла ніяких обмежень, і здихнув на повні груди. Лієна поволі почала закривати очі, а на її скулі виросла така ж руна. Вона поволі опустилася на шию і сховалася за коміром.

- Можеш не дякувати, - посміхнувся Вітер і Лієна здригнулася розкриваючи очі. Магія завмерла всього на мить, - Запам’ятай, кому зобов’язана щастям.

Очі закрилися в ту мить, коли Вітер відступив.

- Магія дарувала їм одинакові руни, - шепотів народ.

- Традиція… - озвався хтось. Славко добре знав, що усі, навіть найбезглуздіші, традиції були зараз в Сардинії на вагу золота. Їх дотримувались не роблячи винятків.  Одна з такий, збережених чудом, традицій була так звана традиція «Одинакових рун», котрі, згідно з повір’ям могла мати лише пара. Лієна була закохана в поневоленого та вирощеного в неволі Аркадійця, за котрого не змогла б вийти. Та одинакові руни змінили ситуацію. Магія найтемнішої ночі не знала перешкод. Вона дарувала йому волю і місце в Сардинії, адже саме тут він виріс і іншої батьківщини не мав. Магія дарувала йому усе і оспорити це не міг вже ніхто. Славко задоволено посміхався збоку спостерігаючи як новоутворена пара починає танцювати. Юнак виявився доволі здібним – одна підказка. Цього вистарчило.

- Нумо танцювати, - крикнув Вітер розкидаючи руки і приймаючи свою частку вогняного напою. Світ закрутився. Сп’янілі від вогню і магії люди легко піддавалася його контролю. Він це відчував і влада п’янила його. Десь з даху будинків маленький чорний крук сумно здихав спостерігаючи за тимчасовим господарем і божевіллям, котре того оточувало. Ніч була в самому розгарі, коли все досягло свого апогею. Немов із-за стіни, десь здалеку, Славко почув шепіт заклинання Вільного Птаха і потягнувся за ним. Більше ніхто у всій столиці не зміг би в той день почути цей голос. Вони попросту не знали, що шукати. А дальше магія наповнила його, один рух і волосся виросло, струєю лягаючи по спині. За ним, немов за провідником, послідували інші. Руни могли появитись і самі при достатній концентрації. Рідко, але могли. Проте магія не наповнювала пусті фолікули волосся без заклинання, котре повинен був прочитати Головнокомандувач, а заодно і Головний Жрець старого храму магії. Саме так називалась ця посада і Вітер, колись, довго дивувався, як Сардинія могла забути те, що на чолі воїнів за наявності воєнного стану, повинен був стати Головний Жрець, людина, котра, з давніх-давен, вважалася символом миру і просвітництва. Вони забули. Вони намагались виконувати ритуали та не пам’ятали, чому нічого не виходить, а сила не бажає їх слухати і виконувати найпростіші заклинання. Вони просто не знали.

Довге, забарвлене тепер в чорний колір, волосся не викликало в народу жодного здивування. Для них воно не мало ніякого значення. Проте коли Славко озирнувся за його спиною стояв лейтенант фон Вік і з цікавістю оглядав результат магічного танцю.

- Чорне?

- А ти не хочеш прийняти участь в ритуалі? – хитро посміхнувся Вітер і під покровом ночі до лейтенанта нарешті дійшло, що, уперше за останні кілька десятків літ, у столиці знову був проведений ритуал. Справжній за всіма правилами.

- Хто ти? – в міцному чоловічому голосі почулися нотки страху.

- Я сама Смерть! Хіба ж ти не в курсі, що означає чорний колір волосся в таку, як сьогодні, ніч.