Розділ 6 День Магічного Рівносилля

Зранку другого числа останнього місяця року 3167 року від подолання темряви ночі столиця Сардинії здригнулась від нечуваного вбивства. Не те щоб здригнулася і не те, щоб всі були в курсі, що сталося і, взагалі то, ніякого не вбивства, на перший погляд то, але лейтенант фон Вік ніяк не міг заспокоїтися. Він стояв в дверях кабінету старого вчителя Соломеї фон Райз, імені котрого більшість уже й не пам’ятала, і ніяк не міг зрозуміти відбулося вбивство чи ні? І  чи замішаний він в тому чи ні?

- Учитель випав з вікна. Це точно, - доповідав йому юний нащадок шанованого усіма роду фон Меркерів. – Сумнівів ніяких. От тільки…

- Що? – фон Вік і дальше сканував поглядом кімнату шукаючи не спів падіння та не звертаючи на помічника жодної уваги.

- Падав він дивно, як на самогубцю – задом. Може нещадний випадок?

- Тобі не платять за думки, - досить грубо обрубав його фон Вік. – Факти.

- З кабінету нічого цінного не пропало, крім мішочка з грошима, котрі не далі, як за пів години до того пожалував йому Генерал за навчання дочки.

- Все обшукали?

Звісно, що вони все обшукали. Жодний чужих слідів, боротьби чи залишкових слідів магії. Усе було ідеально. Може неточності списали би на нещасний випадок, а на гроші не звернули би уваги, та фон Віку не давало спокою те, що не далі, як дві години тому його перепустку знайшли на території табору, а це означало, що його знайомий уже встиг тут побувати. І от тепер лейтенант ніяк не міг зрозуміти, як міг би юнак обманути захисну магію, пробратися в дім і вбити учителя, так, щоб ніде не залишилося ніяких слідів. Відповідь була одна – ніяк. Та легше від того не ставало. Нутром він чув, що Святослав був в тому замішаний, та доказати не міг.

Спустившись під вікна кабінету вчителя, фон Вік ще раз докладно оглянув місцевість – пусто, а тоді подумавши звернув в низенькі двері для прислуги. Проте опитування нічого так і не дало. Зневірений лейтенант уже хотів було іти доповідати про самогубство, коли молоденька напівкровка Мадлен запитала його:

- А що панна Соломея вже вернулась?

Фон Вік розгублено витріщив на неї очі:

- До чого тут вона?

- Ну, може і ні до чого, але учора, я бачила в саду Стіла. Її маленького чорного крука.

Фон Вік кивнув і дівчина досить не охоче продовжила свою розповідь.

- Я подумала, що вона повернулась. Хотіла привітати, - фон Вік лиш хмикнув, він то добре знав, якими пліткарками були ці покоївки, - а тут дивлюся: Крук то за мужчиною летить.

- Мужчиною?

- Ну так. Спершу я подумала, що це наш генерал. Проте рухи його були досить різкі і не типові. Та й, руки у нього були  красиві з тонкими, довгими пальцями.

- Описати зможеш?

- Так він же ж в плащі був – не видно було. Але крук його слухав та й охоронна магія без проблем пропускала.

- Він не чаклував?

- Аніскілечки.

- Так, що Соломея вже вернулась, ви ж знаєте, правда. А хлопця того, що вона з собою привезла звати то як?

Фон Вік уже не слухав молоду служанку. Лише уточнив на останок на рахунок якигось прикрас, шрамів чи розпізнавальних знаків вчорашнього гостя.

- Та куди ж йому. Він ж прислуговує, - здивувалась Мадлен, а потім для далекого солдата додала. – Він з службового входу виходив. Гості панночки парадним входом користуються.

Сумніви набирали обрисів. Та, не зважаючи, на все, як би не старався лейтенант, а пред’явити Святославу він не мав що. Находитися в резиденції генерала не злочин. Так охоронна магія по невідомій причині пропустила його, але це же нічого не означало. Та й обличчя його ніхто не бачив. Не довго думаючи фон Вік плюнув на всі умовності і, взявши свій знайдений пропуск, направився у місто. З Святославом, юнаком з багатої і шанованої сімї, він був знайомий давно. Як зустрілись, того ніхто вже не скаже, пили тоді обоє добряче, та й, як не як, День незалежності тоді був. Опісля вони ще раз випадково перетнулись, а згодом уже свідомо шукали зустрічей. Невеличка кімнатка під дахом недалеко від ринку слугувала їм штаб квартирою, де, при потребі, могли знайтися без проблем. Як Славко відчував коли потрібно приходити фон Вік не знав, але промахів не було ніколи. Ще ні разу він не застав пустої кімнати. Так само він ніколи не допитував юнака про його рід, вид діяльності чи прізвище. Це було їх не писане правило. Вони могли грати в карти, пити чи просто обговорювати всілякі дурниці. Вони могли ділитись інформацією, та про це не говорили ніколи. Лейтенант чомусь вважав, що Славко належить до бандитської еліти. В ньому завжди були якісь такі замашки, а тому сумнівів в тому, що той легко міг прибрати учителя не виникало. Проте в цьому рівнянні все-одно щось не збігалося. І так було весь час, які б дані не підставляв би лейтенант.

Сходи скрипнули, а тоді фон Вік відчинив невеличкі дверцята. Як він і думав Славко сидів на кріслі біля вікна і попивав якусь бурду. Вихідці з шанованих сімей ніколи до такого не опустилися би. Проте весь його вигляд: осанка, жести, міміка і навіть погляд говорили про значний вплив сім’ї.

- Це ти його вбив? – кинув на стіл свій пропуск лейтенант. Вітер зміряв його поглядом. Десь зовсім рядом, на вікні, невпевнено перебирав лапками крук, боязко визираючи з своєї схованки.