Розділ 2 Найбільша афера століття

Сонце просвічувало білі напівпрозорі штори, пускаючи по моїй кімнаті сонячний зайчиків.

- Соль, тобі так пощастило! Соля, ти неймовірно везуча! Уяви собі тільки, що би було, якби лейтенант фон Вік вчасно тебе не знайшов би! Солька те, Солька се! Тьфу! Надоїло, - плюхнулась я на біле крісло.

- Але тобі справді пощастило, - пропищав ворон боязко визираючи із-за іншого.

- Ага, пощастило. Нічого не скажеш.

- Почекай, ти куди, - кинувся слідом за мною ворон, але я уже зачинила за собою двері, прошмигнула темним коридором та спустилася по сходах. Поблукала по лабіринті коридорчиків оминаючи випадкових свідків відсутності мого хорошого виховання і, нарешті, опинилася перед заповітними дверима. Бібліотека мого батька була величезною і темною. На дворі була ніч, а тут – пустка. Я попробувала засвітити світло – та дарма. Останні кілька днів впевнено перетворювали мене в повну вар’ятку. Усі кому не лінь висловлювали свої співчуття та жоден з них не вірив, що Нічне створіння могло б мене захистити. Про те, що Шрамом керувала людина я навіть і не заїкалась. Здорового глузду промовчати мені вистачило. І от тепер, в цій величезні бібліотеці, я планувала знайти якість відомості про це. Та весь світ, здавалось, був проти. Повна темрява і жодна лампа не включалась. Я могла б застосувати знання по заклинанням, проте пригадувати порядок слів видалось мені занадто важкою справою, тому пройшовшись поміж темними стелажами я вернулась в сірий коридор. Юнак з шкурою замість плаща видавався прекрасним сном, який я ніяк не хотіла забути. Десь збоку спалахнуло світло і, на свій подив, я зрозуміла, що давно закинена сходова клітка освітлюється краще за бібліотеку.

Скинувши черевички, завернувши за ріг і швидко добігши до кінця коридору я обережно відчинила двері на сходову клітку. Світло зникало десь ген внизу, а разом з ним і батьків голос. Не довго думаючи вискочила на сходи і Стіл, котрий нарешті мене знайшов, затріпотів поруч крильцями. Мало не вирвавши йому пір’я, я запхала його в кишеню, де він перелякано затих і лише тоді, на самих пальчиках, поволі рушила вниз. Два оберти і яскраво освітлений коридор не змогли зупинити моєї цікавості. Темні вишневі двері зліва і я вже припала до невеличкого отвору для ключа.

- Соль наполягає, що він намагався її врятувати від когось, - рапортував фон Вік. Його молодечого запалу я б не спутала ні з ким.

- Він? – тяжко усівся за стіл мій батько.

- Мої люди не могли помилитись. З двісті процентною упевненістю це був Вільний Птах…

- Ти упевнений, що ця с... посміла торкнутись моєї доньки? – зірвався батько так, що я аж злякалась за Віка. Проте за мить полковник відпустив лейтенанта і той відкашлявшись продовжив: «Соля запевняє, що…»

- Відколи ти слухаєш баб, - гаркнув на нього батько і я аж осіла на підлогу, а Стільчик скориставшись з нагоди винирнув з кишені і тихенько випурхнув на свободу. – Місце жінки вдома, на кухні, дітей виховувати, а не вирішувати державні справи. Якщо я сказав, що це неможливо – то це не можливо.

В кабінеті запанувала мовчанка. Та за мить я зовсім розгубилась.

- Якщо ти і дальше будеш верзти такі дурниці, то про ніякий шлюб з моєю донькою не може бути і мови. Я повинен бути на всі тисячу процентів упевненим в тому, кому залишу доньку і державу в додачу. Ти керуватимеш всією Сардинією і не можеш проявляти слабкість характеру, інакше моя донька сяде тобі на шию…

Він ще щось говорив, а я ніяк не могла усвідомити. Я була єдиною донькою, гордістю і найціннішим діамантом свого батька. Усе, включаючи і державні справи, він повинен був залишити мені. Коли я запитувалась, батько наказував учитись. Коли я мрійливо розповідала йому, як виглядатиме його держава під моїм керівництвом, він сміявся. А насправді вважає, що моє місце на кухні?!!! Він що – БРЕХАВ???

- А як же Вільний птах? – невпевнено запитав фон Вік і я прислухалась. Це була єдина позитивна новина на цей момент: мій рятівник мав ім’я.

- Не нагадуй мені про нього, - відмахнувся полковник. – Гнісне поріддя.

- Але вони ж люди! В принципі, він міг…

- ЗАМОВКНИ і більше ніколи не говори такого, - прочеканив мій батько, а тоді уже м’якше додав. – Ми заявили, що Нічні створіння – це дикі і хижі тварини, очолює яких Вільний птах. Ніхто не зрозуміє нас, якщо раптом з’ясується, що ті на кого ми влаштовуємо охоту і чия смерть дріб’язкове та привичне діло у нашій державі, раптом, виявляться такими ж людьми, як і ми. Буде скандал. Будуть протести. Буде паніка. Вільний птах – це всього-на-всього хижа і безжалісна тварина, котра посміла напасти на мою доньку. Без жалості і стиду, зрозумів?

За дверима почулися кроки і я нирнула за величезну вазу, котра прикрашала коридор. Коли лейтенант фон Вік зник на сходовій клітці я також туди поспішила. План дій виринув досить швидко і справа йшла на хвилини. «Лиш би встигнути», - подумки благала я час, адже сидіти на кухні і виховувати дітей не збиралася. Можливо зробила би для  когось поблажку. Такий варіант я припускала, проте, більш ніж на тисячу процентів, була упевнена в тому, що Сардинія, в майбутньому, отримає прекрасного головнокомандувача в моєму лиці. І на фоні цього шлюб був дрібницею. Я могла б одобрити таткову кандидатуру. Подулась би, для пристойності, і одобрила би, якби не та «кухня». В той момент, коли я почула це, план дій виринув перед моїми очима, немов би, він там був завжди. Все було до болю просто. Вільний птах був головнокомандувачем. Ворожого табору, що правда, але кого обходять такі дурниці. Він би не став зачиняти мене на кухні. Я керувала б Сардинією, а він своїми людьми. Все просто: за мир потрібно платити. І Вільний птах згодився би заплатити. Я була у цьому упевненою. Та й він у ролі чоловіка подобався мені значно більше за фон Віка чи того ж принца.