Розділ 1 Долі не обманеш, або Герой моїх снів

- Соля, ти просто уявити собі не можеш, яке це відчуття, коли всі бачать в тобі героя! – Принц багато жестикулював, розмахував руками і вже не вперше мало не вдарив мене в обличчя. Випадково, звичайно, але вибачення я так і не діждалася.

Круглолиций, блідий і, як сир, дірявий місяць стояв над ратушею. Годинник вибивав північ, але темрява кудись, неначе, втекла. Навколо було світло, немов у день. Дахи, здавалося, ввібрали в себе сонце і потрохи віддавали його освітлюючи місто. Численні червоні, сині, жовті і зелені ліхтарі вздовж вулиць, пелюстки квітів, які діти ще зранку розкидали, усе ще стелилися по асфальту. Було багато сміху, крику і розмов. Усі веселилися. Була 25 річниця Незалежності Сандалії.

- Знаєш, Андре,- якомога чарівніше посміхнулась я втрачаючи терпіння, - обожнюю авокадо. Принесеш? -  він кивнув і зник між людьми.

- Що ти задумала,  карр? - опустився на моє плече чорний ворон. Його звали Стіл і він мав шовкове чорне пір’ячко, золоте колечко на лапці і на вдивовижу допитливі жовті оченята. Його подарував мені мій татко ще на дев’ятий день народження і, до слова, він був дуже розумним, та відповіді не діждався. Я підійшла до найближчої палатки, де роздавали сидр з зелених ягід фельхуа. Взявши два стакани я витягнула з таємної кишеньки маленьку білу таблеточку, котру Стіл вкрав в одній з лабораторій мого ж батька, і вкинула її. Тихий плеск і прозорі бульбашки потонули в зеленому напої.

- Ось, тримай, тільки я міг здобути тобі такий божественний продукт, - простягнув мені принц найзвичайнісіньке авокадо.

- Мені також повезло. Зовсім випадково я помітила Фельхуа, рідкісну настоянку, яку колись робили в нашій столиці, і просто не змогла втриматись, щоб не пригостити вас, мій Принце.

Не завдаючи зайвих запитань і не зводячи з мене погляду він прийняв мій подарунок і маленька біла таблеточка разом з сидром успішно опинилися в його шлунку. Звісно, настоянку я не вигадала, але після здобуття нами незалежності, вона стала настільки рідкісною, що за пляшечку двадцяти п’яти річного шмурдяку, як колись її називали, просили п’ять мільйонів лір і, в простій палатці, її не продавали. Тільки аукціони, і, тільки в високо поставлених кругах. Принц Авокадо сам був винен, що за дві хвилини опустився на коліна, завижджав як свиня і весь час рохкаючи зник на четвереньках десь посеред натовпу.  Я задоволено провела його поглядом і побігла вперед на площу Перемоги, де, зараз, мали відбутися основні святкування.

«Ви неймовірні! Ви знаєте це?», - вигукував в натовп ведучий. Молодь завижджала оглушуючи мене, а тоді я відчула ще дещо. По хребті пробігли тисячі маленьких мурашок, проте, навколо нічого не помінялося. Люди усе ще кричали, пищали, махали кольоровими прапорцями Сардинії святкуючи річницю незалежності. Та у всьому цьому було щось неправильне і я відчувала це, як кажуть, спинним мозком.

«А сьогодні ми приготовили для вас щось особливе. Тільки тут і тільки для вас, на головній площі Сардинії, де понад дві тисячі років тому освячували першого Головнокомандувача Збройних Сил Старої Сардинії…» - ведучий ще щось говорив, але я вже протискувалась поміж тілами. Великі і малі, усі вони були одіті в традиційні білі туніки з кайомкою у вигляді прапора Сардинії: зелений з жовтим сонцем посередині. Різниця поміж костюмами була тільки в якості і пошитті.

- Соль, - боязко пролепетав над вухом чорний ворон Стіл. – Тебе татко шукає.

Проте я вже була в самій гущі подій. Посеред натовпу в самому центрі площі. Під ногами виднілося невеличке заглиблення. Вважалося, що саме на цьому місці і освятили першого Головнокомандувача. Та ритуал був давно втраченим. Його загубили в останні роки Великої війни народу Сандалії, котру титанічними зусиллями вдалося зупинити моєму батьку якихось двадцять з лишнім років тому. Це було початком нового витку історії, котру ми так яро сьогодні святкували.

В небі спалахнуло світло. Музика затихла і народ зачаровано ахнув споглядаючи за салютом. Його винайшли в останній рік війни, кажуть, для бойових дій. А ще говорять, що звільнення самої столиці відбулося саме завдяки цьому салюту, тому то тепер, кожна його поява ставала найсправжнісіньким чудом. Біле світло засліпило нас на секунду так, що сльози закрили навколишній світ від мене, а тоді хтось боляче штовхнув в бік. Я протерла очі, щоб щось гаркнути у відповідь, але затихла натомість. Навколо панував зовсім інший світ. Люди, щось кричали, малі діти плакали. Всі штовхались та кудись бігли. Над головою раз за разом білим світлом спалахував салют. Сині, жовті, зелені та червоні ліхтарі хиталися на будинках, освітлюючи обличчя людей кривавими химерами. Десь ген із-за будинків почулося виття.

- Не стій! – залопотіли чорні крильця над головою. І я кинулась в натовп проштовхуючись поміж ними в маленьку безлюдну вуличку.

- Не думаю… - почав був ворон, але я відразу ж його заткнула. Якщо Нічні Химери посміли напасти на столицю, то чатувати вони будуть на головних магістралях, пішохідних чи їздових – немає значення. Ніхто з них не поткнеться на вузенькі провулки, де і розвернутись нема як. Тут їх чекатиме смерть. Темрява закрила мене від криків, гамору і паніки, що панувала на головній площі.

- Ну от і все, Стільчику, - спокійно рушила я уздовж вулиці все віддаляючись і віддаляючись від вогнів. – А ти переживав.

Десь попереду почулося приглушене гарчання і я завмерла. Цього не могло бути. Нічні химери не насмілились би поткнутись на настільки маленькі вулички. Під час визволення столиці, незадовго до остаточної перемоги, батькові воїни, перебили сотні таких химер іменно на таких маленьких вуличках.