30.2

***

Заглушивши двигун машини поруч із високим урвищем, Роумен виліз назовні. Підійшовши до краю, зупинився і заплющив очі.

Таня підійшла, вставши поряд.

- Що ти робиш? Навіщо ми приїхали сюди?

- Заткнися і не заважай мені концентруватися, - попросив він, розплющивши очі і у відповідь на Таньчин нерозуміючий погляд, відповів: - Я намагаюся відчути Оніса.

- А, тепер все ясно, - пошепки сказала Таня, відступивши на крок від хлопця. Той знову прикрив повіки.

Роумен стояв не рухливо і Тані навіть здалося, що він заснув у такій незручній позі, коли через п'ять хвилин він не поворухнувся. Боячись порушити спокійну тишу, Таня тихенько розвернулася, щоб протопати до машини і посадити свою п'яту точку на капот, але тут Роумен ожив.

- Знайшов! – захоплено видихнув він, розплющивши очі. Від несподіванки Таня підстрибнула на місці. Коли хлопець повернувся до дівчини, на його губах грала урочиста посмішка.

- І де він? – обережно спитала Таня.

Роумен дивився на неї не блимаючи, посмішка, що застигла на його обличчі, лякала до чортиків.

- Він у горах.

- Де? – здивувалася Танька. – Прокляття! Тепер не дивно, чому я не могла його знайти. Якого біса він там забув?

- Нам належить це з'ясувати, - бадьорим тоном заявив Роумен, подавшись до машини. – Але судячи з того, що я зрозумів, Оніс приводить свої думки до ладу, намагається тримати рівновагу. Зараз ми заїдемо на автостоянку, залишити там машину і вирушимо до незвіданої пригоди. На нас чекає чудовий шлях, наповнений чудовиськами та магією! – знущався він, надаючи голосу серйозного тону.

Танька закотила очі.

- Роумене, припиняй, - попросила вона, сідаючи в машину.

- Гей, у тебе що почуття гумору зовсім відсутнє? – він теж сів у машину та завів двигун.

- Зараз мені не до жартів, - зізналася вона.

- Та годі, могильний настрій – це останнє, що нам зараз потрібне.  Так що не поводься, як цілковите непорозуміння і посміхнись хоч раз! Дістала вже своєю кислою пикою, - обурився він.

- Назустріч пригодам! – проспівала Таня, піднявши долоні на рівень свого обличчя та поворухнувши пальцями. Вона намагалася з усіх сил зобразити, що їй весело.

- Ось так краще, - схвалив Роумен, зрушивши авто з місця.

Залишивши машину на автостоянці, вони з Танею відійшли на безпечну відстань, подалі від людських очей та вух.

- Готова? – запитав він, вставши навпроти неї.

- Готова до чого? – Танька трохи здивувалася.

- Вирушити в гори. Ми йдемо за Онісом. Ауу! Ти тут взагалі, чи з ким я весь час говорю?

- Так, тут, - насупилася дівчина. – Просто я трохи хвилююсь. Ми з Онісом зовсім перестали ладнати і...я боюся, що він мені зовсім не зрадіє.

- Забий, - обірвав її Роумен. – А тепер дай мені свої руки, - він простяг їй долоні, і вона обережно, трохи повільно вклала свої руки в його. – Розумничка, - усміхнувся він.

Наступної секунди Таня опинилася в іншому місці, а руки Роумена вже не тримали її долоні. Таня бачила перед собою поле та чисту порожнечу.

- Це і є гори? – вона вдивлялася у безкраї зелені землі.

- Так! – почула позаду себе і різко обернувшись, застигла.

Роумен дивився туди, де вдалині височіли гори. Засніжені вершини тяглися високо до неба і губилися у сірих хмарах. Таня знову обернулася назад – зелені землі буквально йшли за обрій, повернулася назад – засніжені вершини прямували вгору.

- Чому ти не попередив, що треба одягнутися тепліше? Тобі все одно, а я змерзну, – пробурчала вона.

- Не бійся, я тебе зігрію, - усмішка осяяла його гарне обличчя.

- Навіть не думай! – виставивши перед собою долоні, Таня, обігнувши його, пішла вперед. – Краще я замерзну на смерть, ніж дозволю тобі ще хоч раз доторкнутися до мене.

- Взагалі-то я не це мав на увазі... Але, у будь-якому разі, я можу зігріти, якщо що.

- Не сумніваюся, - Таня крокувала у напрямку гір.

- До того ж, я сказав, що ми вирушаємо в гори. Ти сама могла збагнути своєю головою, що там холод та сніг. А тепер у власній дурості звинувачуєш мене. Ти куди йдеш?!

- Що означає куди? У гори! – Танька зупинилася та обернулася.

- Нам потрібно на вершину. Ти туди пішим ходом довго добиратимешся.

Таня стояла, як укопана і Роумен зітхнув на її чергову дурість.

- Таню, йди сюди і дай мені свої руки.

- Точно! – засмутилася вона. – Вибач, я зовсім нічого не розумію останнім часом. Зі всіма цими проблемами, я втратила всі залишки мізків, які мала, - вона вклала в його руки свої.

Момент! І вони на вершині серед білого снігу. Моторошна хуртовина заважала огляду, але Таня ясно бачила за кілька метрів від себе фігуру хлопця. Оніс сидів просто в снігу і не ворушився. Дивно, як його ще снігом не замело? Тані вже заліпило очі сніговими пластівцями.