Глава 15. Прощатися та розлучатися.

Глава 15. Прощатися та розлучатися.

- З'явився, не запилився.

 Що ж, не таке привітання очікував почути Ігор від Зені, яка стояла на ганку свого будинку. Незважаючи на те, що він, сам добивався того, щоб відштовхнути себе від дочки старости, йому, все ж таки, стало неприємно, що його не зустрічали радісною усмішкою і добрими словами. І яких же демонів, йому ніяк не вдавалося забути їх останній поцілунок з цією відьмочкою. Адже, якщо так розібратися, то, і згадувати те, особливо, не було про що. Адже тривав той поцілунок, під час якого було знято закляття першого відьомського поцілунку, не більше, якихось нещасних п'яти секунд.

- Я, теж, радий тебе знову бачити, красуне. – Дотримуючись приказки, що найкращий захист це – напад, Ігор зробив хід у відповідь. - Зайшов ось, занести тобі порожній кошик. Дякую, за частування, все, було, дуже смачно.

- І, все? - Дівчина підозріло примружилася, з недовірою розглядаючи гостя. - Навіть не намагатимешся, знову мене поцілувати?

- Це було, лише один раз, та й то, випадково. - Сам не розуміючи, чому і навіщо, став виправдовуватися Ігор.

- Кажеш, один раз! А мені, ось чомусь, запам'яталося два рази, коли ти, мене цілував! – Розлючено насупила брови Зеня. - Або той, другий раз, у будинку баби Галі, просто був не випадковістю, і тому, ти, його не вважаєш?

«- Молодець дівко!» – Задоволено хихикнув у голові свого нащадка Данко. – «Ось так і треба, повертати розум такому ідіоту. Ну, ось. Тепер, все повернулося до норми. Тож давай, мовчки, віддай їй кошик, і навіть не намагайся починати виправдовуватися, чи щось пояснювати».

 Вирішивши, що й справді, краще зробити так, як йому радив характерник, Ігор наблизився до ганку і, не кажучи ні слова, простяг кошик. Схоже, зрозумівши, що відповідати їй не збираються, Зеня, взявшись за ручку кошика, тихо, втомлено видихнула, мабуть, прийнявши якесь важке для неї рішення.

- Ти, повинен виїхати звідси, якнайшвидше. - Було, незрозуміло, чи зажадала вона це, чи попросила. – Повір, що для тебе, так буде краще. Повертайся туди, звідки ти приїхав, і живи собі далі, тим життям, яким жив.

«- До чого ж, розумна порада!» – Задоволено схвалив Данко.

- Поїхали зі мною. – Зненацька, навіть для самого себе, запропонував Ігор.

«- І до чого ж, ідіотська відповідь!» - Тепер уже обурився характерник. – «Я, комусь казав, не відкривати рота! Невже так складно, мовчки віддати кошик, розвернутися та піти?!»

- Та чи не закохався ти в мене, хлопець? - Чомусь, зроблена їй пропозиція, розвеселила Зеню. Але веселощі ці, тривали зовсім недовго, адже вже за кілька секунд, очі красуні, раптом злісно насупилися, а голос, що став тихим, набув страшного відтінку. - Їдь! І краще тобі, ніколи сюди не повертатись!

 Буквально вирвавши з рук Ігоря кошик, різко розвернувшись, красуня зникла в будинку, залишивши хлопця віч-на-віч із самим собою, роздумувати над її попередженням.

«- Ну, і чого стоїмо і чекаємо?» – Невдоволено поцікавився Данко. – «Кошик віддав? Віддав. Питання із закоханістю Зені в тебе, вирішив? Вирішив. Тепер давай, нарешті займемося по-справжньому важливими справами».

 Тяжко зітхнувши, бо на душі, все одно, залишався якийсь неприємний осад, Ігор рушив назад. З одного боку, начебто все вийшло, як він і хотів. А ось з іншого боку…

 Втім, яка різниця, що там було з цього, іншого боку. Все одно, він збирався вже незабаром виїхати з цього села Філенкове. І про все те, що тут з ним трапилося, сподівався забути і не в якому разі, постаратися не згадувати про це. У всякому разі, не згадувати, доти, доки не вийде зі свого відновлюючого сну душа його предка.

 А раптом, йому взагалі, неймовірно пощастить і душа предка пробуде у відновлювальному сні, всі ті роки, які відведені були Ігорю для життя.

«- Чого мовчиш, нічого не кажеш?» - Нагадав про себе той, на чий відновлювальний сон, до кінця його життя, сподівався хлопець. – «Взяв би й поцікавився у свого наставника, чи взагалі, можливий союз між характерником і відьмою?»

- Ти, що й справді, мене за ідіота тримаєш? - Тихо прошипів Ігор, запізно подивившись на всі боки. Ну не міг він, якось все звикнути до того, що з душею предка можна розмовляти всередині своєї голови, не вимовляючи для цього слова вголос.

«- Ти ж чудово знаєш, що - так». – Вкотре довелося почути підтвердження того, що це була не просто образа, а констатація реального факту. У всякому разі, реального факту для Данко.

- Звичайно, такий союз між характерником та відьмою - можливий! - Оскільки нікого поблизу не було видно, Ігор продовжив відповідати, так само, вголос. – І цією дорогою, зараз крокує наочний приклад у моєму обличчі! Я ж, результат цього зв'язку! Тільки, ось, поясни мені, будь ласка, у тебе з тією відьмою, було кохання, чи ти, все зробив за розрахунком?

«- Я, тобі розповім, але не зараз». - Якось не весело, пообіцяв характерник. – «У тебе і так, зараз багато емоційних потрясінь і дуже порушено стан душевного спокою. Крім того, як я вже тобі й казав, запас твоєї душевної енергії, виснажений на стільки, що…»

- Давай уже, переходь одразу до справи. – Роздратовано попросив Ігор. - Ти, напевно, знаєш спосіб, як все це виправити.

«- Знаю». – Підтвердив Данко. – «І можливо, цей спосіб, тобі, навіть сподобається. Та й як, може не сподобатися цей спосіб, такому ледарю, як ти».

- Може розкажеш, що це за спосіб? – Ось, було, чомусь у Ігоря таке почуття, що не сподобається йому цей спосіб.

 І як же він не помилився, в цьому своєму почутті, а точніше, у своєму побоюванні, коли, через двадцять хвилин, після повернення в будинок прабабусі Галі, Данко, нарешті зволив розповісти йому, в чому полягав запропонований їм спосіб.

- Та нефіга мені, цей спосіб не подобається! – Вкотре обурився Ігор, продовжуючи заливати воду, що набиралася з колодязя, у велику бочку, яку він витяг, на вимогу характерника, у двір із сараю. – Та в мене, нізащо не вийде, поринути у стан медитації, сидячи у крижаній воді!