Глава 13 Якось так.

Глава 13. Якось, так.

- Парасоцький ліс?! Той самий заповідник, площею сто сорок п'ять гектар, що розкинувся біля села Диканьки? - Ігор ніяк не міг повірити в те, що тільки-но сказала Мавка. — Але ж він, перебуває понад п'ятдесят кілометрів від села Філенкове! Та сюди ж їхати, десь годину!

«- Та припиняй ти, істерики!» - Невдоволено гаркнув у голові учня характерник. – «Ти, мене ганьбиш».

 Вимоги наставника, були, звичайно, зрозумілі. Ігор і сам чудово розумів, що поводився, далеко не належним чином. Але нічого вдіяти з цим не міг. Адже вивчивши попередньо карту Полтавської області, куди його занесла доля, він чудово запам'ятав, на якій відстані, цей самий заповідник, знаходився від села Філенкове. Бо, будучи тоді, ще звичайним хлопцем, який нічого, не знав, про реальне, аж ніяк не вигадане, існування всіляких тварюк з Чорного Світу, він розраховував, після відвідування прабабусі Галі, нарешті, відвідати, знамениту Диканьку.

 Ту саму Диканьку. Уславлену своїми відьмами і чортами після написаного Гоголем оповідання.

 Тож скільки кілометрів було від села Філенкове до Диканьки, Ігор чудово знав. І як тут було, маючи такі знання про відстань, що поділяла два ці села, не виявити недовіру і не бути шокованим. Адже вони дісталися сюди… менше ніж за п'ять хвилин!

- Ми пройшли Стежкою Духів. - Нагадала Маняша, все цим і пояснивши.

- Тоді, все зрозуміло. – Розуміюче кивнув головою Ігор, при цьому, зовсім нічого не зрозумівши.

«- Так то краще. Просто роби розумний вигляд і розуміючі кивай головою». - Не залишилася осторонь, щоб не зробити своє зауваження, душа предка.

- Тепер, я, тебе залишаю і йду. – Сумно подивившись на хлопця, Мавка сумно посміхнулася. – Прощавай, Ігор. Коли все закінчиться, обіцяю тобі, що я повернуся, і поховаю, те, що від тебе залишиться у своєму яблуневому саду.

«- Та нічого від нього не залишиться, якщо Лісовик візьме гору». - Схоже, що характерник не знав, коли краще було промовчати і не робити своїх зауважень. – «Зжере гадина, всього дурня і навіть його сумку, при цьому і не подавиться».

- Дякую. – Машинально подякував хлопець. Причому, ця подяка була адресована Маняші, а не Данко, який почав його вже трохи виводити з себе.

«- Ідіот! Яке, дякую!» - Розлютився із забудькуватості учня характерник. – «Господи! Чому я, тебе тільки вчив! Запитай у неї, коли чекати на появу Лісовика?»

 - А через скільки часу тут з'явиться твій Лісовик? - Поспішив поставити Ігор питання Маняші, яка вже йшла з галявини.

- Він, уже прямує сюди. – Продовжуючи йти, не обертаючись, повідомила та. - Не більше півгодини є в тебе часу, щоб насолодитися часом, що залишився тобі жити. І Лісовик, зовсім, не мій. А це – я, його.

«- Ну, і чого стоїмо? Ти що, погано почув? У тебе є лише півгодини на те, щоб все приготувати до приходу Лісовика!» - Став підганяти  характерник учня, який, на його думку, все робив надто повільно. – «Мабуть тварюка надто голодна, раз так сильно поспішає сюди».

 Розв'язавши горловину мішка, Ігор висипав на землю заготівлі, та почав викладати по краю галявини руни. Як би він не намагався і не поспішав, на створення тридцяти рун, що оточили широким кільцем центр галявини, де він мав перебувати, під час проголошення заклинання та активації Відьомського Амулета, пішло близько двадцяти хвилин. Ще п'ять хвилин, було витрачено на те, щоб всі, ці руни, підпалити і надати вогню.

«- Та що ж ти так пораєшся?!» - Не витримав, зрештою, Данко.

- Ти так нервуєшся, ніби це не мене, а тебе зараз збирається зжерти Лісовик, який тримає сюди шлях! – Те ж, не витримавши, своєю чергою, обурився Ігор. - Так було добре, поки ти мовчав і не відволікав мене.

«- Ніж і сокиру, засунь за пояс, щоб вони були в тебе під рукою». – Став підказувати характерник, звернувши увагу на те, що його учень, досі тримав ніж у сумці. А сокира, так, та, взагалі, лежала за два метри, осторонь, на землі, куди була витрушена з мішка, разом із заготівлями для рунічних багать.

- Гаразд, твій ніж, тут усе зрозуміло. А сокира, навіщо?

«- Стане в нагоді». - Знову не став нічого пояснювати, щодо сокири Данко. – «Краще, починай уже вимовляти заклинання. Лісовик вже зовсім близько!»

- А еліксир, коли мені його пити, до, чи після того, як я вимовлю заклинання? - Прислухаючись до звуків нічного лісу, сподіваючись постаратися визначити, з якого ж боку чекати появи Лісовика, про наближення якого, повідомив характерник, Ігор раптом зрозумів, що щось, зараз, пішло не так, а точніше… не в тій послідовності, в якій відпрацьовувалося ними у світі душі.

«- Що, значить, коли?!» - Закипів Данко. – «Ти, що, ще не випив еліксир?!»

  Не витрачаючи часу на виправдання, чи спроби звинуватити вчителя, що, мовляв, той сам винен у тому, що постійно відволікав його і нервував, Ігор швидко витяг з сумки пляшку з водою і, не відриваючись, випив весь її вміст. При цьому, він не зводив схвильованого погляду від лісу перед собою, звідки все виразніше і виразніше, долинав тріск гілок, що ламаються, а можливо, навіть і дерев.

 Та що ж там таке рухалося до цієї галявини?! Судячи з звуків, що доносилися, щось велике і неймовірно сильне!...

«- Та ти подивися, як він поспішає! Ломиться напролом, не вибираючи дороги!» – Здивувався, з помітним хвилюванням у голосі Данко. – «Давай Ігор, швидше, починай вимовляти заклинання!»

 Можна було подумати, що сам Ігор, без цього нагадування наставника, не знав, що йому зараз треба було робити. Просто, він посилено намагався відчути наявність, хоч якихось ознак змін, що відбулися з ним.

 Але, щось стан цього, так званого – Спаса, коли мав розкритися весь потенціал психологічної та біологічної енергії, ніяк не наступав. У всякому разі, жодних змін не відчувалося. Чи доза еліксиру у дві краплі виявилася маленькою, чи час активації Спаса ще не настав? Але так чи інакше, чекати більше не було чого, та й не варто. Судячи з зовсім вже близького тріску, той, хто рухався до цієї галявини, був уже зовсім поруч.