Глава 11. Без цього ніяк.

Глава 11. Без цього ніяк.

«- Я тут голову собі ламаю, проробляю всілякі тактики та стратегії, прийоми та хитрощі, як моєму слабкому і ненавченому учню-дурню залишитися живим, після зустрічі з Лісовиком, а він, собі, спокійно лежить і спить!»

 Розплющивши очі, Ігор увімкнув смартфон, що лежав поряд з ним на ліжку, і подивився на годинник, що висвітився. Лише дві години йому вдалося поспати в тиші та спокої. Поспати, аж до того самого моменту, поки його не розбудили невдоволені крики, обуреної душі предка-характерника, що пролунали в його голові.

  Що ж. Після такої побудки, вже й не знаєш, від чого гірше прокидатися – від рингтона будильника з півнячим криком чи ось, від таких криків вчителя і наставника?

 Ну, подумаєш, поспав він трохи. Адже післяобідній сон - священна річ, як ні як. Тим більше, що, повернувшись з цвинтаря, Ігор відчув таку неймовірну втому і сонливість, що не прилягти, трохи відпочити, було рівносильно скоєнню насильства над собою. Та й зайнятися йому, було й нічим, до повернення Данко зі світу його душі.

 Відьомський Амулет, який раніше належав прабабусі Галі, був знайдений, і висів тепер у нього на шиї. Тож єдиними криками, якими слід було його будити, мали бути - крики радості та вихвалянь. Мовляв, ось який він молодець і розумниця, зумів виконати доручене йому завдання і самостійно, без допомоги і підказок наставника, відшукати Відьомський Амулет.

– Маю повне право на невеликий відпочинок. - Вирішив не мовчати Ігор. - Взагалі-то, я знайшов Відьомський Амулет, який належав прабабусі Галі. Так що, все, що залежить від мене, для того, щоб перемогти Лісовика, я зробив. А ось з чим ти, мій вічно незадоволений і крикливий наставник, повернувся зі своїх роздумів та обдумувань?  

«- Стисні амулет у правій долоні, а розкриту ліву долоню приклади до своїх грудей, навпроти серця». – Чомусь, трохи схвильовано, зажадав Данко.

 Зробивши, як від нього вимагала душа предка, Ігор дістав з-під футболки Відьомськой Амулет і стиснув його в кулаку правої руки. При цьому, він притиснув розкриту ліву долоню до свого серця.

«- Добре!» - Полегшено і задоволено, схоже, що видихнув характерник. – «Амулет сповнений енергії!»

- І, все!? - Засунувши Відьомський Амулет, назад під футболку, Ігор невдоволено насупив брови. – А де – молодець учень! Ти зміг знайти і отримати, так нам необхідний амулет! Та як же в тебе тільки це вийшло!?

«- Не нам, а тобі, потрібний амулет». – Навіть і, не подумавши хвалити, уточнив Данко. – «Мені, цей амулет, у моєму нинішньому стані, в якому я тепер перебуваю – без потреби. А ось для тебе, це, поки що єдиний, хоч і не великий, але шанс, якось протистояти Лісовику. Хоча… ще й не факт, що тобі вдасться, цим, Відьомським Амулетом, скористатися? А що ж до твоєї гордості, через те, що тобі вдалося відшукати Відьомський Амулет своєї прабабки-відьми. То, якщо ти й справді не такий дурень, яким уявлявся весь цей час. Хоча, якщо чесно, сумніваюся у цьому. То ти, навідався до тіла мертвої відьми і забрав амулет, що висів на ній. Невже ти, навіть наважився розрити могилу?»

- Її тільки збиралися закопувати. – Уточнив Ігор. - І до твоєї відомості, на її тілі не було цього амулету одягнено.

«- Тоді, де ти, його взяв?»

- Мені, його передала дочка старости, якій, перед своєю смертю, на збереження, залишила свій амулет прабабуся Галя. - Неохоче, зізнався хлопець.

«- А ти хоч знаєш, кому тільки може передати свій Відьомський Амулет відьма?» - Чомусь невдоволено, спитав Данко.

- Звичайно знаю! - Ігор навіть підбадьорився від того, що в нього з'явилася така, чудова нагода, довести своєму, вічно чимось незадоволеному предку-характернику, що не такий уже дурень і ідіот його нащадок, яким той його вважає. - Своєму близькому родичу. Тому, у кому тече, така сама, як і у відьми, господині амулета, кров.

«- А ще?»

- Що, ще? – Не зрозумів питання хлопець. – Більше, я не знайшов жодної інформації в інтернеті щодо цього питання.

«- Відірвати б твоєму, як ти його там назвав - інтер ... Коротше, цьому твоєму, хто постачав тебе інформацією, слід відірвати його голову. Адже все одно в ній мізків не більше, ніж, у тебе».

- Так, що, ще не так? - Так нічого і не зміг зрозуміти Ігор. Особливо того, чого так сердився і, схоже, навіть хвилювався характерник. Якщо чесно, то чисто за голосом, важко було визначити всі того емоції. Особливо, коли той виплескував їх, за один раз більше однієї.

«- А не так, мій учень-ідіот, те, що крім свого найближчого кровного родича, відьма, що вмирає, якщо не забирає свій Відьомський Амулет разом із собою в могилу, може передати його… ще своїй учениці-відьмі! Або ж відьмі, зі свого Ковена, з таким самим великим рівнем сили, як у неї самої!

- Але!... - Ігор не знав, що сказати, намагаючись осмислити почуту, щойно, інформацію.

«- Щось ти підозріло зблід мій учень?» - Миттєво насторожився характерник, зрозумівши, що тут щось не те. – «Ти, що, знову кудись примудрився вляпатися?!»

 - Та нікуди я не вляпувався! - Обурився Ігор, пішовши від дзеркала, в якому характерник, схоже і побачив відображення його обличчя. - Лише, поцілував дівчину, яка віддала мені Відьомський Амулет моєї прабабусі. Я ж не знав, що амулет віддає мені не проста дівчина, а відьма. У цьому ж немає нічого страшного, що я поцілував відьму? Адже, я нічого від неї не підхопив? Адже, так?

«- Та нічого страшного немає в тому, щоб цілувати відьму. Особливо, якщо та й справді молода і гарна, як бачать твої очі». – Заспокоїв учня характерник. - «Адже відьми, часто накидають на себе обманні маски. Наводять так звану - Ману. І, між іншим, якщо ти до цього часу у своєму навчанні доживеш, то я, навчу тебе наводити Ману».

- Та, ні. Навряд чи Зеня змінювала свій вигляд за допомогою наведення цієї, вашої, Мани. - Впевнено, заявив Ігор.

«- Тобі, видніше. Ти ж у нас великий фахівець із відьм». - Не став сперечатися Данко, не забувши при цьому вказати нащадку, на те, що той зовсім ще не розуміється на всіх цих питаннях, пов'язаних з відьмами і всіма іншими надприродними істотами, щоб робити якісь впевнені затвердження. – «Так що, можеш розслабитися. Нічого страшного немає, щоб поцілувати відьму. Якщо, звісно, ​​це був не перший, подарований комусь відьмою поцілунок».