Глава 9. Давай домовлятись.

Глава 9. Давай домовлятись.

 Зроблене Данко попередження, з приводу того, що Мавка, це не той противник, до якого варто було ставитися несерйозно і легковажно, особливо слабкому і нічому ще ненавченому Ігорю, на жаль, не було сприйнято його учнем, як щось важливе і те, що заслуговує прийняття відповідних заходів для протистояння цій реальній, смертельній загрозі.

 Попереджувальний крик характерника, що пролунав у його голові, і який закликав до негайної втечі, навіть якби, зараз, події розвивалися зовсім не так, як все відбувалося в цей самий момент, навряд чи, змусив би Ігоря, втекти від якоїсь там дівчинки.

 Ну не знав він, що з себе уявляла ця сама Мавка, як назвав Маняшу Данко! Так що й повірити в те, що дівчисько, що стояло перед ним (яке, хіба що з котиками та цуценятами змогла б битися, та й не факт, хто з них переміг би), могла представляти для нього, хоч якусь загрозу, було, просто, неможливо!

 Але, навіть, якби до Ігоря прийшло осяяння. Якби він, наприклад, раптом дізнався, ким є Мавка. І що та, із себе, уявляє. То, навіть володіючи необхідною інформацією, почувши він, цей застережливий крик свого вчителя, то все одно, не встиг би виконати те, чого від нього хотіли.

 Та яке там, пуститися тікати! Та він, навіть, незважаючи на те, що чудово бачив, як на нього стрибнула Маняша, зовсім не встиг відреагувати на цю атаку. Не піти убік. Не захиститись. Не завдати зустрічного удару. Абсолютно нічого, Ігор не встиг зробити! Він, просто встиг побачити, як на нього стрибнуло дівчисько. І, все!

 Швидкість, з якою Мавка подолала п'ять метрів, що розділяли їх, була просто неймовірною! Здавалося б, тільки дівчисько стояло біля сухої гілки вмираючої яблуні, що опустила до землі сухі гілки, як менше ніж за удар серця, вона вже була біля Ігоря.

 Неймовірної сили поштовх долоньками в груди, змусив дев'яносто п'яти кілограмового хлопця, відлетіти назад на десяток метрів. І, слава богу, що під час цього польоту, не довелося йому врізатися в жодне з дерев, що ростуть у саду.

«- Та біжи ти вже!» - Вимогливо кричав у голові голос Данко,  підганяючий Ігоря, який насилу почав підніматися на ноги.

 Або характерник прочитав думки нащадка, або той розмірковував у цей момент, так би мовити, «вголос» у своїй голові, але так чи інакше, наступним, що почув Ігор, від душі предка, що мешкала тепер у ньому, було попередження, що не терпить заперечень.

- «Навіть і не думай намагатися битися з Мавкою! Тобі її не здолати! Швидко, біжи!»

 Сперечатися і не підкорятися, вимогам характерника, після проведеної щойно Мавкою, демонстрації швидкості і сили, які та мала, було непробачною дурістю і величезною помилкою. Які Ігор, само собою, не збирався здійснювати. Так що, засунувши свою гордість, куди подалі і, куди глибше (та й, про яку взагалі гордість могла зараз йти мова, коли питання стояло між життям і смертю!), він, розвернувся і, що було сил, побіг геть, від дівчини, яка поволі повільно, почала крокувати до нього.

 Веселий дівочий сміх рознісся по саду. Причому, здавалося, що він долинав одночасно з усіх боків.

 Легкий туманний серпанок почав поширюватися серед дерев, приховуючи в собі, і без того погано помітні стежки.

- Ігор, не бійся. Ти, мені сподобався, і тому, я вб'ю тебе швидко і безболісно. - Обіцянка, що пролунала звідкись праворуч, через купу сухих гілок і дерев, повз які в цей момент пробігав Ігор, спонукала хлопця бігти ще сильніше.

- Та пішла ти, до свого Лісовика! - Незважаючи на те, що треба було зберігати подих, обурився Ігор, заодно і не забувши послати Мавку, яка, як він вважав, залишилося десь позаду нього.

- Ось даремно ти так. - Ображено насупилась Маняша, яка раптово вийшла з-за яблуні, до якої підбігав хлопець. – Краще, давай, я, тебе вб'ю швидко та безболісно, ​​ніж ти живим потрапиш до Лісовика.

 Різко повернувши убік, Ігор, не ставши дослуховувати Мавку, припустив ще сильніше. Але буквально вже через пару десятків метрів, та, знову з'явилася, з-за дерева, що росло на його шляху.

- Лісовик же, кілька днів триматиме тебе в живому стані, не даючи померти, щоб їсти тебе живцем.

«- Це, правда». – Підтвердив Данко. - «Так що, біжи хлопче, якщо хочеш жити!»

 І Ігор біг. Тільки, як би він не намагався, скільки б не петляв між деревами, наче заєць, що заплутував сліди, втекти від Мавки ніяк не вдавалося. Раз у раз, та з'являлася на його шляху. То, вийшовши з-за дерева. То, визирнувши з-за кущів. То, подавши, хоч і веселий, але страшенно лякаючий сміх, через навалену купу сухих гілок. А найдивнішим, що почало викликати тривогу, було те, що, незважаючи на вже не один кілометр, який довелося пробігти, ніяк не вдавалося опинитися поза цим занедбаним яблуневим садом.

«- Цей яблуневий сад - володіння Мавки. Вона - дух, який живе тут. І вона, не випустить тебе звідси». – Підтвердив найгірші побоювання Ігоря Данко. – «Або ти її вб'єш, або вона тебе».

- Та як я її вб'ю? - Притулившись до дерева, важко дихаючи, невдоволено прогарчав уголос Ігор.

«- Що я чую!» - Якось занадто радісно, з якоюсь, навіть, переможною урочистістю, зрадів предок-характерник. – «Здається, хтось змінив свою думку щодо небажання вбивати бідну і нещасну дівчинку!»

- Вона - Мавка! Чудовисько! – Уточнив Ігор. – І давай без цього, твого сарказму! Краще кажи, як мені з нею впоратися?

- Ігор! Ти ухвалив, нарешті, рішення? Я, йду до тебе. – Долинув звідкись з-за дерев голос Маняші, який швидко наближався. - Ти вже зрозумів, що бігати від мене, марно.

 - Ще й ця, розумничає! – Обурився хлопець, після чого повернувся до розмови із душею предка-характерника. – Так, що? Як мені її здолати?

«- Моя, наділена волхвами магічною силою зброя, залізо, срібло, часник, полин». – Почав, швидко перераховувати Данко.

- У мене є часник! - Радісно посміхнувся Ігор, згадавши про їжу приготовлену ним, для перекусу на природі, що лежала в сумці,. На тій самій природі, на якій тепер, йому, самому, можливо, треба було стати перекусом, для якогось там Лісовика, який втратив страх.