Глава 5.Ну, ось за що мені все це?

Глава 5. Ну, ось за що мені все це?

 Крім ножа Ворога в ящику так само лежали, загорнуті в ганчірку, дванадцять невеликих флакончиків із товстого, каламутного скла. Кожен із цих флакончиків був надійно запечатаний дерев'яною пробкою, а для кращої герметизації, ще й залитий поверх пробки та шийки, смолою, що застигла наче пластик.

 Загорнувши флакончики назад у ганчірку і залишивши їх і далі лежати в ящику, Ігор узяв ножа в руку. Широке, десь двадцяти п'яти сантиметрової довжини лезо з одностороннім заточенням, по всій своїй довжині було вкрите якимись хитромудрими візерунками, рунами та письменами невідомою мовою. Обмотана трохи шорсткою шкірою рукоятка, наче влита лежала в долоні хлопця, який відразу ж відчув себе трохи впевненіше. Звичайно, краще було б, якби зараз у руці був стиснутий не ніж, а вогнепальна зброя. Наприклад, той самий пістолет. Але... що є, то є. Та й не факт ще, що куля зі свинцю була здатна поранити або вбити чорта. У той час, як щодо ефективності ножа в боротьбі з чортом та іншими, подібними до того тварюками, була, як кажуть – стовідсоткова гарантія.

 Хоча… про яку впевненість і про які гарантії можна було говорити, коли їх дав привид?

 Відкинувши геть сумніви, хлопець повільно рушив до виходу з дому. Як же тільки йому не хотілося, нікуди йти. Адже все всередині нього кричало не геройствувати. Плюнути на все. Особливо на гордість. Вчинити так, як зробила би зараз, на його місці, будь-яка, звичайна, нормальна, розсудлива людина. Взяти, і замість того, щоб йти зараз, можливо, що назустріч вірній загибелі, знайти якесь надійне та безпечне місце в будинку. Засісти там, як у фортеці, і перечекати до ранку. А вже вранці, коли розвидниться, і чорт забереться, куди подалі від цього будинку, звалити і самому з цього проклятого села Філенкове, назад до Харкова. Повернутися (ну, гаразд – втекти. Та яка ж різниця! Головне, забратися з цього кошмару живим і здоровим) до цивілізації та світу, де немає всіх цих відьом і чортів...

- Ну, ось за що мені все це? – Вже стоячи перед вхідними дверима, тихо обурився Ігор. Заспокоївши подих і серцебиття, він вийшов з будинку надвір.

 Готовий відразу ж зустрітися, віч-на-віч, а точніше – віч-на-віч до морди, з чекаючим його у дворі, голодним чортом, хлопець виявив зовсім порожній двір. Хоча залишалося безліч, повністю занурених у темряву місць, які не висвітлювалися сріблястим місячним світлом. І десь там, прихований пітьмою, міг і перебувати зараз чорт…

 Подумки Ігор вилаяв себе за те, що поки був день, і було ще ясно, він не з'ясував, де в будинку його мертвої прабабусі були вимикачі. Ті самі вимикачі, за допомогою яких можна було б запалити хоча б ту ж лампочку над сараєм. Або лампочку над ганком, на якому він зараз стояв, намагаючись поглядом відшукати тварюку, що хотіла вбити і зжерти його. Слава Богу, хоч лампочку, прикріплену на літній кухні, він залишив увімкненою.

- Ну, де ж ти? - Не поспішаючи виходити на відкритий простір, тихо прошепотів Ігор, продовжуючи з ґанку уважний огляд двору.

 Була, звичайно, примарна надія, що чорт уже звалив звідси, шукати собі нову, легшу здобич. Але… щось підказувало, що цей рогатий гад, був ще десь тут. Сховався десь у темряві, і вичікував нагоди, щоб напасти.

- Ох, я й тупий! - Так само пошепки, сам себе вилаяв Ігор, згадавши про смартфон, що лежав у його кишені. За яким він тут же й поліз.

 Через кілька секунд, світло увімкненого на телефоні ліхтарика, було вже спрямоване в найближче до ґанку темне місце двору. Було незрозуміло – варто було радіти чи засмучуватися тому, що світло від ліхтарика смартфона, крім садового інвентарю, що стояв під стіною сараю, більше нікого не висвітлив.

 Наважившись, Ігор зійшов з ганку і, стискаючи ніж у лівій руці, а смартфон у правій, став не поспішаючи обминати двір, намагаючись знайти свого ворога. Ще жодного разу у своєму житті, не вбивши жодної живої істоти (мухи, комарі та всілякі жуки і комашки, звичайно не в рахунок), він, і зараз, не дуже й горів бажанням, зробити перше у своєму житті вбивство. Але, по суті... вибору йому ніхто і не залишив.

 Або він уб'є цього чорта, або той уб'є його самого. А вже вмирати, та й до того ж – бути пожертим якоюсь тварюкою з міфів та релігійних сказань, Ігор не збирався. Ну, не входило до його планів, помирати цієї ночі. Втім... чим для нього закінчиться ця ніч, зі стовідсотковою впевненістю, сказати не міг, ні він сам, ні той дух якогось предка, який, за словами привида прабабусі Галі, перебував зараз у ньому. Ні навіть чорт, з яким треба було зійтися у смертельному поєдинку.

 Ще два приховані в темряві місця у дворі, були освітлені світлом, що б'є з смартфона, що працював в режимі ліхтарика. І щоразу, спрямовуючи промінь світла в темряву, хлопець був готовий відразу ж завдати удару ножем. Але ніхто так і не стрибнув на нього. Ніхто не атакував. На радість чи до смутку, страшний і жахливий чорт, ніяк не виявлявся. І це, вже починало діяти на нерви і турбувати дедалі більше. Адже щось, можливо, що й інстинкти, підказувало, що цей рогатий любитель людського м'яса, знаходиться десь зовсім поруч. Стежить і вижидає.

 Покидати територію двору, щоб вести пошуки чорта на городі або в фруктовому, хоч і не великому, але садочку, що примикав зі зворотного боку житлового будинку, було цілковитим божевіллям. Яке, звісно, ​​Ігор навіть і не думав робити. Як ні як, адже він, зараз вийшов не на полювання, метою якого було, будь-що-будь, знайти рогатого хижака, щоб знищити його. Все зараз робилося, чисто, лише з метою самооборони.

 Порушуюче нічну тишу квакання жаб, що заселяли невелике, заросле очеретом озерце, яке хлопець помітив ще вдень метрів за сто п'ятдесят, за покритим соковитою зеленою травою лукою, в іншій, більш спокійній і не так напруженій обстановці, у напруженій обстановці, діяло б умиротворено та заспокійлево, на нервову систему . Але не зараз. Цієї ж ночі, і без того напруженої, повної справжнісінького божевілля, це квакання жаб, ще більше давило на нерви. Тиснуло з силою і стовідсотковою ефективністю, добре підібраного звукооператорами музичного супроводу в фільмі жахів, що тримав у такій гарній напрузі.