Глава 4. Ну, привіт, нащадок.

Глава 4. Ну, привіт, нащадок.

  Немилосердно пекуче сонце, і як наслідок, збільшення післяобідньої спеки, відбивали в Ігоря якесь бажання займатися копанням у Харлеї, з метою виявлення причини того поломки. Єдиний навіс у дворі за літньою кухнею, в тіні якого можна було б зайнятися ремонтом мотоцикла, від землі під самий дах був забитий покладеними там дровами. Іншого ж місця, що дарує тінь і хоч якусь прохолоду, у дворі прабабусі Галі, на жаль, але поки що, не було знайдено.

 Швидко оглянувши, поділений на три секції сарай, хлопець переконався, що через той усілякий мотлох, що заповнював (хоча, можливо, це тільки для Ігоря, всі ці, незрозуміло чим наповнені баночки, скляночки, ящики і скриньки, столи і стільці, залізні бочки і дерев'яні бадеєчки, висячі на розтягнутих мотузках трави, гілки з ягодами і квітами, і ще купа незрозуміло чого, було мотлохом), загнати всередину Харлей і там зайнятися ремонтними роботами, було не реально.

 Враховуючи ж, не надто й привітний, та й якийсь незрозуміло-дивний прийом, який йому надали староста та його дочка-красуня, Ігор вирішив, по можливості, постаратися, поки що, менше потрапляти на очі мешканцям Філенково. Прабабуся Галя, на зустріч з якою він їхав, мертва, тож і затримуватись у цьому селі, в нього тепер не було жодного приводу. Та й особливого сенсу, заводити якісь нові знайомства, теж не було.

 Та якби не поломка Харлея, то котив би той зараз свого вершника назад до рідного Харкова. Але, на жаль… Доля розпорядилася так, що цієї ночі Ігореві доведеться провести в селі Філенкове.

 Згадавши, про продукти, що знаходилися в сумці на Харлеї, які за такою спекою неодмінно могли вже до вечора пропасти, Ігор, завантажив їх у пакет і пустився на пошуки рятівного холодильника з його прохолодою.

 Обстеживши літню кухню, і не виявивши в тій, крім великої, кам'яної печі, що розтоплюється дровами, нічого схожого на холодильник чи морозильну камеру, хлопець приступив до обстеження тепер уже житлового будинку.

 Шуканий, та ще й працюючий холодильник, десь тридцяти літньої давності випуску, знайшовся відразу. Знайшовся, завдяки його характерному тарахтінню. Тарахтінню, і мало не риканню, що долинало через прикриті двері, з невеликої, чи то комори, чи то кухоньки, що знаходилася в кінці передпокою. Але швидше, все-таки, кухоньки, враховуючи газову піч, що стояла там, і яка, судячи з зовнішнього вигляду і вбитості, булла того ж віку, що і холодильник.

- Ну, і звуки ви видаєте, дідусь! - Відчинивши дверцята невисокого холодильника, і переконавшись, що місця в тому ще достатньо (та й холоду, незважаючи на свій похилий вік, той виробляв, ще достатньо), щоб вмістити пакет із продуктами, Ігор невдоволено похитав головою. – Я, навіть спочатку подумав, що тут якась голодна тварина сидить. А це ти тут, гарчиш і гуркаєш своїм стареньким мотором!

 Обстеження будинку, у спробі виявити хоч якісь фотографії родички, яка проживала тут (ну, адже цікаво ж, насправді було, як же виглядала прабабуся Галя), не приніс жодних позитивних результатів. У жодній із двох кімнат, шуканого не було виявлено. Залазити ж у шафи, тумбочки чи комод, Ігор не став. Адже не вистачало ще, щоб хтось із сусідів, які раптово нагрянули б, застав його за цим заняттям. Втомишся тоді пояснювати, що ти, ніякий не злодій, аферист або, боронь боже – «чорний ріелтор», а родич покійної, що раптово з'явився. А й довести того, що він правнук баби Галі, виявляється, теж було неможливо.

- Ох, і дякую тобі матуся! Відправила, то відправила в поїздку! – Махнувши на пошуки фотографій рукою, Ігор потягнувся до кишені штанів, у яких лежав смартфон.

 Як же хотілося, все щойно сказане, висловити мамі, яка залишилася вдома в Харкові. Але ображати чи засмучувати ту, він не збирався. Так що, махнувши подумки і на цей порив рукою, хлопець пішов знайомитися з тим, що дісталося йому у спадок. Хоча ні про яке право успадкування, без завірених нотаріусом документів, і мови не могло йти. Але ознайомитися, десь із сорока-сорока п'ятьма сотками, що належали бабі Галі володінь, можна було, хоч би з причини – хоч чимось і, хоч якось, зайняти себе, доки не зменшиться спека, що відбивала всяке бажання займатися ремонтом мотоцикла.

 Город, що розкинувся за будинком і сараєм, що розташувався поруч із будинком, звичайно, вражав своїми розмірами. Особливо, якщо згадати, що з усіма цими, не менше ніж тридцятьма сотками, засадженими огірками, помідорами, картоплею, кабачками, гарбузами, кукурудзою і бог знає чим ще,  керувалася вже далеко не молода господиня. За городом, по всій того протяжності, розкинулася, десь двадцятиметрової ширини ділянка, засіяна ще зеленою пшеницею, яка сягала вже до пояса дорослої людини. А за пшеницею вже починався, покинутий яблуневий сад, що належав раніше, тепер уже не існуючому колгоспу.

 Стоячи в тіні височеної груші, що росла на краю городу, Ігор, з насолодою вдихаючи свіжий вітерець, що так пріємно раптово подув, задоволеним поглядом оглядав сільський пейзаж, що розкинувся перед ним.

 Що гріха таїти – таке, він любив! Любив, бувати на природі, з усіма її первозданними принадами, дикістю та чистотою.

 За засіяною пшеницею смугою, на околиці занедбаного яблуневого саду, розташувалися дві будівлі, які привернули увагу хлопця. До цих будівель, через город і пшеницю, була протоптана стежка, по якій і рушив на дослідження Ігор. Не дізнатися, що ж це були за такі будови зі старого, висушеного та вицвілого дерева, він не міг.

 Першою спорудою, що мала старий дах і лише три стіни, виявився - сінок. А ось друга споруда, судячи з розламаних вуликів, що валялися, як усередині неї, так і поруч з нею, схоже, що використовувалася та раніше, як пасіка. Ну, або якщо бути точним, то, як зимове сховище вуликів, з розташованої тут колись пасіки.

 Заглиблюватися в занедбаний яблуневий сад, не було жодного бажання, тож Ігор повернувся назад під грушу, а вірніше, даровану тій тінь. Сівши прямо на траву і схрестивши ноги в позі Лотоса, він, заплющивши очі, почав заспокоювати подих.