повний текст

(комедія)

Дійові особи:

Мирослав, торгівельний представник столичної фірми, 30 років

Оксана, студентка, 19 років

Тетяна, забезпечена домогосподарка, 32 роки

Світлана, бізнес-леді, 29 років

Наталія, домогосподарка, 24 років

Олена, постачальник, 27 років

Ілона, шкільна вчителька, 38 років

Ганна, журналістка, 26 років

Сцена І

Квартира Оксани. Посередині мебльована зала. Під стіною стоїть великий диван, біля нього два крісла. Навпроти мебельна стінка. У кутку стоїть телевізор. На стіні висять фотографії.

Поряд праворуч спальня. Посеред кімнати велике просторе ліжко. Біля нього тумбочка та стілець. На тумбочці лежить мобільний телефон Мирослава. Біля протилежної стінки – шафа для одягу. На дверцятах шафи – велике дзеркало.

На ліжку двоє – Мирослав та Оксана. Він у самих плавках. Вона – у комбінації.

ОКСАНА: Як гарно ти пахнеш, Мирку! Ти знову надушився моїм улюбленими парфумами?

МИРОСЛАВ: Так, моя люба, саме ними. Знаю, як ти млієш від цього аромату.

ОКСАНА: Але ж ти користуєшся не лише ним, хіба ні?

МИРОСЛАВ: Так, справді. Мені подобається кілька різних видів: Г’юго Босс, Кельвін Кляйн, Блю де Шанель. Проте для тебе, Ксюшо, я обираю один – Пако Рабан – твій улюблений.

ОКСАНА: Який ти уважний до мене, Мирку! А навіщо тобі стільки усяких парфумів? Ти що – ходиш до різних жінок із різними парфумами?

МИРОСЛАВ: Ні, що ти! Просто мені важко обрати для себе якийсь один, от і міняю їх час від часу, в залежности від настрою і...

ОКСАНА: Коли йдеш до інших жінок.

МИРОСЛАВ: Ну до чого тут інші жінки? Ми ж із тобою у ліжку удвох. Ксю, хіба я згадую когось із твоїх чоловіків?

ОКСАНА: У мене немає інших чоловіків. Лише ти!

МИРОСЛАВ: От і добре. Отже, нас двоє. Нам удвох добре. Хіба нам ще хтось потрібен – третій?

ОКСАНА: Ні, третій не потрібен. Чи третя. Це було б недоречно й образливо. Я не хочу тебе ділити ще з кимось. Мені б це було дуже боляче – дізнатись, що між нами хтось стоїть. А давай, Мирку, пограємо у гру!

МИРОСЛАВ: Яку?

ОКСАНА: Її назва… Її назва «головний інстинкт».

МИРОСЛАВ: Ого! Це ж як?

ОКСАНА: Зараз дізнаєшся. Тільки не пручайся, згода?

МИРОСЛАВ: Згода.

Оксана дістає з-під ліжка шовкові стрічки і починає прив’язувати руки Мирослава до спинки ліжка, ніби розпинає його. Мирослав здивовано спостерігає за тим, потім починає посміхатися.

МИРОСЛАВ: Ого! Ти хочеш так? Екстремально…

ОКСАНА: Так, хочу. А ще хочу, щоби ти не кричав і не пручався.

МИРОСЛАВ: Чому я маю кричати і пручатися? Мені це подобається. Волатиму хіба від задоволення.

ОКСАНА: (починає стрічками прив’язувати ноги Мирослава до бильця) І від цього теж. Ви, чоловіки, непередбачувані: можете мовчати, коли варто подати голос і хоч якось продемонструвати свої почуття, а можете репетувати тоді, коли варто тримати язик за зубами.

МИРОСЛАВ: Невже? Я такого за собою ніби не помічав…

ОКСАНА: То тобі так здається. А насправді ти такий як і решта чоловіків. Тому, коханий, вибач, але я мушу зробити ось це. (витягає з-під подушки шовкову хустку, робить з неї кляп, який застромлює чоловікові у рота; Мирослав отетеріло поглядає на Оксану, щось незрозуміле муркотить) Так, не зручно, я розумію, але ми мусимо так вчинити. Щоби ти не здійняв ґвалту.