Розділ 12: Полонянка гніву . У тіні ненависті . Крик болю . У темряві . Ціна помсти

Минуло трохи часу.
У кабінеті Бурака панувала тиша. Зейнеп уже не плакала так сильно, як раніше, але біль нікуди не зник. Він залишався всередині, стискав груди й не давав їй нормально дихати. Вона сиділа на підлозі, обхопивши себе руками, намагаючись опанувати емоції. Поруч був Бурак. Він не ставив зайвих запитань і не намагався змусити її говорити. Просто залишався поряд.
Раптом у двері постукали.
Бурак підвів голову. Стук повторився, цього разу наполегливіше.
За дверима стояла Дефне. Вона спершу постукала ще раз, а потім узялася за ручку. Двері виявилися замкненими.
— Бурак ? — покликала вона.
У відповідь запала тиша.
Дефне насупилася. Їй було незрозуміло, чому кабінет зачинений і чому Бурак не відчиняє. Вона знову постукала, приклавши долоню до дверей.
— Бурак, ти там? Відчини, будь ласка!
Почувши голос Дефне, Зейнеп швидко підвела голову. Вона не хотіла, щоб хтось побачив її в такому стані. Особливо жінка, яка, як їй здавалося, була близькою Буракові.
Зейнеп витерла сльози руками й підвелася. Її обличчя залишалося блідим, а очі почервоніли від плачу. Вона спробувала надати собі байдужого вигляду, хоча всередині все ще почувалася розбитою.
Бурак теж підвівся й підійшов до дверей.
— Дефне, — озвався він.
— Чому тут замкнено? — запитала вона. — Я вже кілька разів стукаю.
— Зараз. Зачекай хвилинку.
Він не став одразу відчиняти. Натомість повернувся до Зейнеп, яка стояла біля столу, опустивши погляд.
— Зейнеп, тобі краще? — тихо запитав він.
Вона не відповіла.
Зейнеп лише випросталася, поправила одяг і провела долонею по обличчю, намагаючись остаточно стерти сліди сліз. Вона не хотіла показувати Буракові, наскільки сильно її зламала ця розмова. Не хотіла, щоб він бачив її слабкою.
— Добре, — промовив Бурак, не наполягаючи на відповіді.
Зейнеп пройшла повз нього, відчинила двері й завмерла.
Перед нею стояла Дефне.
На мить жінки просто дивилися одна на одну. Дефне здивовано оглянула Зейнеп, помітивши її почервонілі очі та бліде обличчя. Вона хотіла щось запитати, але не встигла.
Зейнеп відразу зрозуміла, хто перед нею. Вона вже бачила Дефне раніше й знала, що та займає особливе місце в житті Бурака. Принаймні так їй здавалося.
Тепер, побачивши її біля зачиненого кабінету, Зейнеп лише зміцнилася у власних висновках. Вона не знала, що відбувалося між ними насправді, але була переконана: між Бураком і Дефне щось є.
Їй раптом стало неприємно від самої думки, що вона щойно плакала перед чоловіком, якого звинувачувала в тому, що він захищає вбивцю її сестри.
Зейнеп відвела погляд.
— Дякую, прокуроре, за допомогу, — сухо промовила вона.
— Прошу, — відповів Бурак.
У його голосі не було ані роздратування, ані докору. Він лише уважно подивився на неї, ніби хотів переконатися, що вона справді може піти.
Зейнеп не затрималася. Вона вийшла, навіть не попрощавшись із Дефне.
Дефне провела її поглядом, а потім повернулася до Бурака.
— Що це була за допомога? — запитала вона.
Бурак промовчав.
Він не збирався розповідати їй про те, що сталося в кабінеті. Це була не його історія, щоб переказувати її без дозволу Зейнеп.
Дефне кілька секунд чекала на відповідь, але, так і не дочекавшись, зрозуміла, що поставила запитання, на яке Бурак не хотів відповідати.
— Вибач, — тихіше сказала вона. — Я не мала так запитувати.
Бурак лише кивнув.
Зейнеп тим часом швидко йшла коридором суду. Вона не хотіла залишатися там ані хвилини довше. Їй здавалося, що стіни тиснуть на неї, а кожен зустрічний погляд лише дратує.
Вона мала іншу мету.
Юсуф.
Саме він, на її переконання, забрав у неї Ягмур. І поки він залишався живим, поки сидів у камері й чекав на рішення суду, Зейнеп не могла знайти собі місця.
Слова Бурака про відсутність доказів більше не заспокоювали її. Навпаки, вони викликали лють. Як можна говорити про докази, коли її молодшої сестри вже немає? Як можна вимагати терпіння, коли вся її родина розбита горем?
Зейнеп дістала телефон і викликала таксі.
Вона вирішила їхати до відділку. Їй потрібно було поговорити з Юсуфом, подивитися йому в очі та почути, що він скаже. Вона хотіла домогтися справедливості, навіть якщо для цього доведеться знову переступити через власний біль.
Але зараз Зейнеп була надто схвильована, щоб думати про наслідки.
У суді Бурак залишився з Дефне.
Вона підійшла ближче. Останнім часом їй дедалі частіше здавалося, що між ними виросла невидима стіна. Бурак був поруч фізично, але думками постійно перебував деінде. Навіть коли вони розмовляли, вона відчувала, що частина його уваги належить комусь іншому.
Раптом задзвонив телефон Бурака.
Побачивши ім’я Орхана на екрані, він відразу відповів.
— Орхане, якщо це не терміново, я передзвоню, — сказав він.
— Прокуроре, — голос Орхана звучав стурбовано, — Зейнеп тут. Вона не в собі.
Бурак миттєво змінився на обличчі.
— Зейнеп? Що сталося?
— Вона приїхала до відділку. Я намагаюся стежити за ситуацією, але краще тобі приїхати.
— Я скоро буду.
Бурак завершив дзвінок і вже потягнувся до піджака.
— Вибач, Дефне. Мушу їхати.
Вона уважно подивилася на нього.
— Із Зейнеп щось сталося?
Бурак на мить затримався, але нічого не відповів.
Його мовчання сказало більше, ніж будь-які слова.
Дефне опустила погляд. Вона розуміла, що Зейнеп переживає страшну втрату. Розуміла, що після смерті сестри їй важко. Але водночас Дефне не могла не помічати, як швидко Бурак відкладає все заради неї.
— Я розумію, — нарешті сказала вона. — Вона втратила сестру. Їй зараз дуже важко.
Бурак слухав, уже подумки перебуваючи у відділку.
Дефне зробила крок до нього.
— Бураку, я буду чесною з тобою, — тихо промовила вона. — Я дуже скучила за тобою.
Він завмер.
Дефне підійшла ще ближче. Їй хотілося бодай на мить повернути ту близькість, яка колись була між ними. Вона хотіла, щоб Бурак подивився на неї не як на людину, якій він щось винен, а як на жінку, з якою колись збирався пов’язати своє життя.
Вона зупинилася зовсім поруч.
Бурак не поворухнувся. Він дивився на неї, але не зробив жодного кроку назустріч.
— Дефне, мені потрібно їхати, — нарешті сказав він.
У його голосі не було грубості, але й тепла, на яке вона сподівалася, теж не було.
Дефне на мить заплющила очі, приховуючи розчарування.
— Добре, — тихо відповіла вона.
Бурак узяв піджак і поспішив до виходу.
А Дефне залишилася стояти посеред кабінету, намагаючись зрозуміти, коли саме чоловік, якого вона кохала, почав віддалятися від неї настільки, що навіть її відвертість більше не могла його зупинити.
Відділок поліції
Зейнеп увійшла до відділку швидким кроком. Її обличчя було напруженим, а в очах палала така лють, що кілька поліцейських мимоволі провели її поглядом.
Вона не звертала уваги ні на кого. Їй було байдуже, що про неї подумають. Зараз вона хотіла лише одного — побачити Юсуфа.
Молодший комісар Орхан Топрак саме виходив із кабінету, коли помітив Зейнеп.
—  Зейнеп? — покликав він.
Вона навіть не повернула голови.
Орхан відразу відчув, що щось не так. Він уже бачив її після смерті Ягмур і розумів, у якому стані вона перебуває. Але сьогодні її поведінка здавалася особливо тривожною.
— Куди ти прямуєш ?— запитав він, наздоганяючи її.
— До Юсуфа.
— Зачекай. Тобі не варто зараз із ним розмовляти.
Зейнеп різко зупинилася й подивилася на нього.
—  Я питала дозволу ?
— Я намагаюся тобі допомогти.
— Допомогти? — вона гірко всміхнулася. — Тоді відведи  мене до нього.
Орхан хотів заперечити, але зрозумів, що сперечатися з нею в коридорі марно. Він не міг просто дозволити їй увійти до камери без нагляду, проте й не хотів провокувати ще сильніший конфлікт.
Зейнеп тим часом уже звернула до коридору, де тримали затриманих.
— Відчиніть, — наказала вона поліцейському біля камери Юсуфа.
Той нерішуче подивився на Орхана.
— Відчиніть, — повторила Зейнеп.
Орхан не встиг її зупинити. Поліцейський відчинив двері, і Зейнеп одразу ввійшла всередину.
Юсуф сидів на лаві. Почувши кроки, він підвів голову й побачив її.
На його обличчі промайнуло здивування.
Зейнеп кинулася до нього.
Вона схопила Юсуфа за горло й притиснула до стіни, не даючи йому навіть підвестися як слід.
— Вбивця! — закричала вона. — Ти вбив мою сестру!
Юсуф спробував відштовхнути її руки, задихаючись від несподіваного нападу.
— Що ви робите?! Відпустіть!
Але Зейнеп ніби не чула його. У цю мить перед її очима стояло обличчя Ягмур. Вона згадувала її усмішку, голос, звичку заходити до кімнати без стуку. Усе це тепер залишилося лише спогадами.
— Я тебе вб’ю! Чуєш?! Я сама тебе вб’ю!
На крики прибіг Орхан разом із кількома поліцейськими.
— Зейнеп! — вигукнув він. — Негайно відпустіть його!
Вона продовжувала стискати пальці, не реагуючи на його голос.
— Тримайте  її! — наказав Орхан.
Двоє поліцейських відтягнули Зейнеп від Юсуфа. Вона пручалася, намагалася вирватися й знову кинутися до нього.
— Відпустіть мене! Він убив її! Ви всі його захищаєте!
— Заспокойся!— Орхан намагався перекрити її крики. —  Ти не маєш права так поводитися!
— А він мав право вбити мою сестру?!
На мить у коридорі запала тиша.
Орхан не знайшов, що відповісти. Він бачив перед собою не просто розлючену жінку, а людину, яку горе довело до межі.
Проте він був поліцейським. І не міг дозволити їй завдати комусь шкоди.
— Відведіть її до іншої кімнати, — наказав він.
Зейнеп повели до окремої камери. Вона продовжувала вириватися, доки двері не зачинилися за нею.
Юсуф залишився біля стіни, важко дихаючи. Він провів рукою по шиї й подивився на поліцейських.
— Вона збожеволіла? — хрипко запитав він.
Орхан кинув на нього суворий погляд.
— Не провокуйте її.
Після цього він дістав телефон і зателефонував Буракові.
Бурак прибув до відділку за кілька хвилин.
Він увійшов усередину й одразу попрямував до Орхана, який чекав на нього в коридорі.
— Орхане, що сталося?
Орхан важко зітхнув.
— Прокуроре, Зейнеп накинулася на Юсуфа. Вона душила його й кричала, що вб’є. Ми ледве встигли їх роз’єднати.
Бурак стиснув щелепи.
— Вона серйозно могла його задушити?
— Ще трохи — і ситуація могла б закінчитися набагато гірше.
Бурак провів долонею по обличчю. Він знав, що Зейнеп страждає, але не думав, що її стан настільки небезпечний.
— Де вона зараз?
— В окремій камері.
— Добре. Залишся тут.
Не чекаючи відповіді, Бурак рушив коридором.
Він не знав, що саме скаже Зейнеп. Не знав, чи вона взагалі захоче його слухати. Але залишити її саму в такому стані він не міг.
Коли Бурак підійшов до камери, то побачив її крізь ґрати.
Зейнеп нервово ходила з одного кінця приміщення до іншого. Її руки тремтіли, дихання було уривчастим. Вона щось тихо промовляла собі під ніс, а потім раптом знову підвищувала голос, ніби сперечалася з невидимим співрозмовником.
— Він убив її… Він убив мою Ягмур…
Бурак зупинився біля дверей.
— Зейнеп.
Вона різко повернула голову.
Побачивши його, Зейнеп вибухнула.
— Ти! — вигукнула вона й кинулася до ґрат. — Усе через тебе! Усе!
— Зейнеп, заспокойся.
— Ненавиджу тебе! Чуєш? Ненавиджу!
Бурак дивився на неї, стримуючи власні емоції. Він розумів, що зараз будь-яке необережне слово лише погіршить ситуацію. Але й дозволити їй остаточно втратити контроль він не міг.
— Досить, Зейнеп!
— Ні, не досить! Твій брат у всьому винен! Він убив мою сестру, а ти досі шукаєш якісь докази!
— Тому що ми не маємо доказів, що Юсуф убив Ягмур! — твердо відповів Бурак. — Ти не можеш засудити людину лише тому, що ненавидиш її!
— Я ненавиджу його, бо він забрав у мене Ягмур!
— Ти цього не можеш знати , без доказів .
— Мовчи !
Зейнеп ударила долонею по ґратах.
— Ти ніколи не зрозумієш, що я відчуваю! Ти можеш піти додому, побачити свою родину, поговорити з братом! А я більше ніколи не побачу сестру! 
Останні слова зірвалися з її губ майже пошепки.
На коротку мить у її голосі прозвучав не гнів, а чистий відчай.
Бурак замовк.
Він хотів відповісти, що розуміє її біль настільки, наскільки взагалі може зрозуміти чужу втрату. Хотів сказати, що не захищає вбивцю, а намагається знайти правду. Але дивлячись на Зейнеп, він усвідомлював: зараз вона не здатна почути жодного пояснення.
— Досить, — повторив він уже спокійніше. — Коли заспокоїшся, тоді й поговоримо.
Зейнеп відступила на крок, але не перестала дивитися на нього з ненавистю.
Бурак розвернувся й пішов.
Він не хотів залишати її в такому стані, проте розумів, що розмова зараз нічого не змінить. Спочатку потрібно було з’ясувати, що сталося, і не допустити повторення нападу.
Бурак увійшов до кабінету Орхана. Той уже чекав на нього.
— Брате, як ситуація? — запитав Орхан.
Бурак зачинив двері й важко опустився на стілець.
— Ні, це вже неможливо, — промовив він, похитавши головою. — Вона вбила собі в голову, що Юсуф убивця. Вона більше нічого не хоче чути.
— Вона переживає страшне горе, — обережно зауважив Орхан.
— Я знаю, Орхане! — Бурак підвищив голос, але відразу ж опанував себе. — Я знаю, що вона втратила сестру. Я бачив її стан. Але якщо вона продовжуватиме так поводитися, то сама зруйнує собі життя.
Орхан присів навпроти.
—  Що будемо робити ?
Бурак на мить замовк. Перед його очима знову постало обличчя Зейнеп — заплакане, розлючене, сповнене болю. Він згадав, як вона стояла перед ним із ножем у руках, як опустилася на підлогу й більше не могла стримувати сліз.
Тепер вона знову намагалася впоратися з горем через ненависть.
— Шукати докази, — нарешті відповів він. — Справжні докази. Потрібно з’ясувати, що сталося тієї ночі, хто бачив Ягмур, із ким вона розмовляла, куди йшла. Усе.
— Як накажете, прокуроре, — з легкою усмішкою промовив Орхан.
Бурак кинув на нього втомлений погляд.
— Не жартуй зараз.
— Я й не жартую, брате. Просто знаю тебе. Якщо ти вже вирішив докопатися до правди, то не зупинишся, доки її не знайдеш.
Бурак нічого не відповів.
Він сподівався лише на одне: що правда виявиться сильнішою за ненависть, яка вже почала поглинати Зейнеп.
Тим часом. Дім родини Доганів.
У будинку панувала важка тиша.
Після похорону Ягмур кожен намагався впоратися з болем по-своєму. Але порожнеча, яку залишила після себе дівчина, відчувалася в кожній кімнаті.
Заріфе пішла до своєї кімнати. Вона сиділа на краю ліжка, тримаючи в руках чотки, і читала молитву. Її голос тремтів, а сльози раз у раз скочувалися по щоках.
Вона просила в Бога сил пережити цю втрату. Просила захистити свою родину від нового горя. І знову й знову подумки поверталася до Ягмур — своєї донечки, яка ще мала ціле життя попереду.
У вітальні сиділа Джерен. Поруч із нею була її п’ятнадцятирічна донька Тугче, а трохи далі — Селім.
Дівчина мовчала вже довгий час. Вона дивилася в одну точку, ніби все ще не могла повірити, що тітки більше немає.
Джерен обережно поклала руку їй на плече.
— Як ти, доню? — тихо запитала вона.
Тугче повернула до матері заплакані очі.
— Мамо, я весь час думаю… Як ми тепер будемо без тітки Ягмур?
Джерен відчула, як у горлі утворився клубок. Вона хотіла відповісти, що вони впораються, що з часом стане легше, але ці слова здавалися порожніми навіть їй самій.
Ягмур була не просто її молодшою сестрою. Вона була частиною їхнього життя, їхньої родини, спогадів, які ніхто й ніколи не зможе забрати.
— Іди до мене, — прошепотіла Джерен.
Тугче притулилася до матері, і та міцно обійняла її. Джерен гладила доньку по волоссю, намагаючись заспокоїти її, хоча сама ледве стримувала сльози.
Селім мовчки дивився на них. Він не знав, як допомогти дружині та доньці. Іноді слова були зайвими, але мовчання теж не могло полегшити їхній біль.
Саме тоді до будинку повернувся Осман Доган.
Він увійшов до вітальні, зняв верхній одяг і відразу озирнувся.
— Де Зейнеп? — запитав він.
Джерен підняла голову.
— Вона досі не прийшла, батьку.
Осман насупився.
— Як це не прийшла? Де її постійно носить?
— Не знаю, — тихо відповіла Джерен. — Вона нічого не сказала.
Обличчя Османа стало ще суворішим. Після похорону він очікував, що всі залишаться вдома, поруч одне з одним. Він хотів, щоб родина трималася разом, бо не уявляв, як інакше пережити смерть доньки.
А Зейнеп знову кудись зникла.
— Як прийде, скажи, щоб зайшла до мене, — наказав він.
— Добре, батьку.
Осман розвернувся й пішов до своєї кімнати.
Джерен провела його поглядом, а потім знову обійняла Тугче. Вона не знала, де зараз її сестра і що та робить. Але відчувала, що Зейнеп теж не знаходить собі місця.
У кожного з них був свій біль. Хтось плакав, хтось молився, хтось мовчав, а хтось намагався перетворити горе на помсту.
І поки родина Доганів чекала на повернення Зейнеп, у відділку вона залишалася наодинці зі своїми думками, а Бурак уже вирішив, що більше не дозволить справі Ягмур зайти в глухий кут.
Він мав знайти правду.
Навіть якщо для цього йому доведеться зіткнутися з усіма, хто вже виніс власний вирок.