Розділ 11: Кривава клятва . Німий крик . У тіні помсти . Остання межа . Усередині болю

Ранок наступного дня видався похмурим. Небо затягнули важкі сірі хмари, а холодний вітер змушував людей поспішати у своїх справах, ховаючи обличчя в коміри пальт. Місто жило звичним життям, ніби нічого не сталося. Ніби вчора не обірвалося молоде життя. Ніби десь не залишилася родина, яка відтепер мала вчитися дихати без однієї зі своїх найрідніших людей.
Зейнеп ішла поруч із батьком. Від учора вона майже не розмовляла. Після повернення додому їй так і не вдалося заснути. Щоразу, коли заплющувала очі, перед нею поставало обличчя Ягмур. Її усмішка, голос, звичка говорити про все на світі, навіть про найменші дрібниці.
Тепер усі ці речі залишилися лише у спогадах.
Осман також мовчав. Його обличчя постаріло за останні дні, а в очах оселився такий біль, якого Зейнеп ніколи раніше не бачила. Він утратив доньку. І, здається, досі не міг повірити, що це справді сталося.
Вони прямували до прокуратури, щоб оформити необхідні документи й забрати тіло Ягмур.
Коли Зейнеп увійшла до будівлі, її охопило дивне відчуття. Саме тут розслідували смерть її сестри. Тут люди вивчали папери, ставили запитання, шукали докази. Для них це була справа, яку потрібно розкрити. Для неї — Ягмур.
Вони піднялися на потрібний поверх і постукали у двері кабінету прокурора Фірата Сойлу.
— Заходьте, — почувся голос зсередини.
Осман увійшов першим, Зейнеп — слідом за ним.
Фірат сидів за столом, переглядаючи документи. Помітивши відвідувачів, він підвівся.
— Доброго ранку. Ви прийшли щодо тіла Ягмур Доган?
— Так, — коротко відповів Осман. — Ми хочемо забрати доньку.
Фірат кивнув і вже збирався пояснити, які документи необхідно підписати, коли двері кабінету знову відчинилися.
На порозі з’явився генеральний прокурор Халук Кара.
— Генеральний прокуроре, вітаю, — одразу привітався Фірат. — Щось сталося?
Халук увійшов до кабінету, тримаючи в руках папку. Його погляд ковзнув по Осману та Зейнеп.
— Це родичі вбитої?
— Так, прокуроре. Батько та старша сестра Зейнеп  Доган.
Халук підійшов до столу й поклав папку перед собою. Витягнувши кілька аркушів, він почав переглядати матеріали справи.
— Підозрюваним досі залишається Юсуф Сойсалан?
Після цих слів Осман завмер.
Він повільно повернув голову до прокурора, ніби не був певен, що правильно почув.
— Перепрошую… Що ви сказали?
Халук підвів на нього очі.
— Юсуф Сойсалан. Він є підозрюваним у справі про вбивство вашої доньки.
Осман зблід.
— Це… це ж брат прокурора?
У кабінеті запала тиша.
Зейнеп відчула, як усередині все стиснулося. Вона заплющила очі на коротку мить. Вона знала, що колись її батько дізнається про це, але не думала, що саме так. Не тут. Не зараз. Не в кабінеті, де вони прийшли лише для того, щоб забрати тіло Ягмур.
— Ви не знали? — здивувався Фірат. — Підозрюваний у справі — Юсуф Сойсалан.
Осман подивився на нього так, ніби перед ним щойно відкрилася найстрашніша правда.
— Це він убив мою доньку…
Його голос затремтів.
— Це він забрав у мене Ягмур?!
— Пане Доган, прошу вас заспокоїтися, — почав Халук.
Але Осман уже не слухав.
Він різко розвернувся й вибіг із кабінету.
— Батьку! — вигукнула Зейнеп.
Вона кинулася за ним, навіть не встигнувши попрощатися з прокурорами.
Осман ішов коридором швидко, майже не розбираючи дороги. Його руки стискалися в кулаки, а обличчя спотворював гнів. У голові крутилася лише одна думка: брат прокурора. Людина, яка могла бути причетною до смерті його доньки, була братом того, хто мав стояти на боці закону.
— Батьку, зачекай! — Зейнеп наздогнала його. — Прошу, зупинися!
— Де він?!
— Хто?
— Цей прокурор! Бурак Сойсалан! Де він?!
Зейнеп схопила батька за руку.
— Батьку, будь ласка. Не треба. Ми повинні забрати тіло Ягмур. Ходімо звідси.
Осман різко вирвав руку.
— Не кажи мені, що робити! Ти чула, що вони сказали? Його брат підозрюється у вбивстві моєї доньки!
— Я чула, батьку…
— Тоді не заважай мені!
Він продовжив іти коридором, не звертаючи уваги на людей, які озиралися на його крики. Зейнеп знову рушила за ним. Вона розуміла його лють. Сама відчувала її щодня, щохвилини. Але водночас боялася, що батько зробить щось, про що згодом пошкодує.
Нарешті Осман зупинився біля дверей кабінету Орхана Топрака.
Він навіть не постукав — просто відчинив двері й увірвався всередину.
У кабінеті Орхана перебував Бурак. Він стояв біля столу, переглядаючи матеріали справи Ягмур. На столі лежали фотографії з місця злочину, протоколи допитів і записи, які Орхан устиг зібрати напередодні.
— Нам потрібно ще раз перевірити свідчення тих, хто бачив Ягмур того вечора, — сказав Бурак, перегортаючи сторінку. — Я хочу знати, де був кожен із них і чи підтверджуються їхні слова іншими доказами.
— Згоден, — відповів Орхан. — Але спочатку нам потрібно—
Він не встиг закінчити.
З коридору долинув розлючений чоловічий голос.
— Де цей прокурор?! Де він?!
Бурак підвів голову.
— Орхане, що там відбувається?
Орхан підійшов до дверей і визирнув у коридор. Побачивши Османа Догана, який ішов просто до їхнього кабінету, він напружився.
— Брате, це батько Зейнеп. Осман Доган. Він шукає тебе й кричить, що Юсуф убив його доньку.
Бурак на мить завмер.
Він знав, що рано чи пізно родина Ягмур дізнається, хто саме є підозрюваним. Проте не очікував, що це станеться саме сьогодні й у такий спосіб.
— Залишайся тут, — кинув він Орхану.
— Бураку, зачекай…
Але той уже вийшов у коридор.
Осман одразу помітив його.
— Ось і прийшов! — вигукнув він. — Брат убивці! Прокурор, який так любить закон!
Бурак зупинився за кілька кроків від нього.
— Що тут відбувається, пане Доган?
— Що відбувається?! Ти ще запитуєш?!
Осман підійшов ближче.
— Твій брат убив мою доньку! Ти розумієш це?! Мою доньку! Їй було лише вісімнадцять років!
Його голос зірвався на останніх словах.
Зейнеп стояла поруч. Вона наздогнала батька, але тепер не наважувалася втручатися. Її погляд упав на Бурака.
Їхні очі зустрілися.
На одну коротку мить навколишні голоси ніби стихли. Бурак побачив перед собою не просто жінку, яка звинувачувала його брата. Він побачив доньку, яка втратила сестру, і знав, що жодні слова зараз не зможуть полегшити її біль.
А Зейнеп дивилася на нього й бачила брата людини, яку вважала вбивцею Ягмур.
Їй хотілося, щоб він відчув хоча б частину того, що відчувала вона.
— Твій брат убив мою доньку! — знову закричав Осман. — Я знайду його! І якщо закон не покарає його, я сам це зроблю!
Бурак зберігав зовнішній спокій, хоча слова Османа боляче зачіпали його. Він розумів, що перед ним згорьований батько, але не міг дозволити, щоб звинувачення замінили докази.
— Немає жодних доказів того, що мій брат убив Ягмур, — твердо відповів він. — Так, Юсуф бачив вашу доньку й розмовляв із нею. Але це ще не робить його вбивцею.
— Не смій мені цього говорити! — Осман зробив крок уперед. — Не смій захищати свого брата!
— Я не захищаю вбивцю. Я кажу, що ми повинні встановити правду. Якщо Юсуф винний, він відповідатиме за скоєне. Але якщо ні, ми не можемо звинуватити його лише тому, що він останнім бачив вашу доньку.
— Досить!
Осман був готовий знову кинутися на Бурака, але Орхан став між ними.
— Пане Османе, заспокойтеся.
— Заберіть його від мене! — вигукнув Осман, показуючи на Бурака. — Я не хочу бачити ні його, ні його брата!
Орхан подав знак працівникам відділку.
— Проведіть пана Османа до виходу.
— Батьку… — Зейнеп спробувала торкнутися його плеча.
— Не треба, Зейнеп!
Осман відсторонився від неї й дозволив працівникам провести себе до виходу. Навіть віддаляючись коридором, він продовжував лаяти Юсуфа та обіцяти, що той заплатить за смерть Ягмур.
Зейнеп залишилася стояти на місці.
Бурак подивився на неї.
Вона не плакала. Її обличчя було нерухомим, а погляд — холодним і сповненим болю. У ньому не залишилося нічого від тієї розгубленої жінки, яку він бачив у лікарняній палаті.
Здавалося, весь її біль перетворився на ненависть.
— Сподіваюся, прокуроре, — промовила Зейнеп, — що ваш брат, якого ви так захищаєте і за якого стоїте горою, вас не розчарує.
Вона зробила коротку паузу.
— Бо вбивця — ваш брат.
Бурак не відповів.
Він міг би знову сказати, що доказів немає. Міг би нагадати їй, що підозра ще не означає вини. Але, дивлячись на її обличчя, розумів: зараз вона не почує жодного аргументу.
Зейнеп востаннє глянула на нього й розвернулася.
Її кроки відлунювали коридором, аж поки вона не зникла за поворотом.
Бурак продовжував дивитися їй услід.
— Ти ж розумієш, що вона не заспокоїться, поки не знайде винного? — тихо промовив Орхан, який залишився поруч.
— Розумію.
— А якщо Юсуф справді щось приховує?
Бурак повільно перевів на нього погляд.
— Тоді я дізнаюся, що саме.
Він повернувся до кабінету, але думки вже не були зосереджені виключно на матеріалах справи. Перед очима знову постав погляд Зейнеп — сповнений такого болю, що навіть її ненависть здавалася безсилою перед ним.
Він знав, що вона не пробачить Юсуфа, якщо вважатиме його вбивцею.
І знав, що одного дня їм доведеться зустрітися з правдою.
Якою б вона не виявилася.
Наступного дня відбувся похорон Ягмур.
Небо було похмурим, а вітер тихо ворушив чорні хустки та пальта людей, які прийшли провести дівчину в останню путь. Навколо могили стояли рідні, знайомі й ті, хто знав Ягмур за життя. Усі говорили тихо, наче боялися порушити тишу, що огорнула кладовище.
Посеред цього натовпу Зейнеп стояла нерухомо.
На ній був чорний одяг. Обличчя здавалося блідим, а під очима залягли темні кола від безсонної ночі. Вона майже нічого не їла й не відчувала втоми. Здавалося, її тіло продовжувало рухатися лише тому, що вона змушувала його це робити.
Попереду Осман стояв біля могили й кидав землю на труну доньки.
Кожен рух давався йому важко.
Він дивився вниз, не відводячи очей, і намагався усвідомити, що більше ніколи не почує голосу Ягмур. Не побачить, як вона заходить до будинку. Не запитає, як минув її день. Не сваритиме за дрібниці, про які тепер віддав би все на світі, аби посваритися ще хоча б раз.
Поруч стояв Селім. Він мовчки підтримував Османа, розуміючи, що жодні слова не зможуть полегшити його страждання.
Трохи далі Джерен обіймала свою п’ятнадцятирічну доньку Тугче. Дівчина притискалася до матері, дивлячись на могилу широко розплющеними очима. Вона ще не могла повністю усвідомити, що тітки більше немає. Їй здавалося, що хтось зараз пояснить, що сталася помилка, що Ягмур повернеться й усе знову буде як раніше.
Але ніхто нічого не пояснював.
Джерен міцніше обійняла доньку й поцілувала її в маківку. Вона сама ледве стримувалася, щоб не розплакатися, проте намагалася залишатися сильною заради Тугче.
Біля могили на землі сиділа Заріфе.
На голові в неї була чорна хустка. Її руки тремтіли, а обличчя було мокрим від сліз. Вона дивилася на свіжу землю й не могла змиритися з тим, що під нею лежить її дитина.
— Ягмур… моя дівчинко… — схлипувала вона. — Чому ти залишила нас? Як я тепер житиму без тебе?
Вона простягнула руку до могили, ніби ще могла доторкнутися до доньки.
— Нехай буде проклятий той, хто тебе в нас забрав! Чуєш мене?! Нехай він ніколи не знайде спокою! Нехай відчує такий самий біль, який відчуваємо ми!
Її крик розірвав тишу кладовища.
Зейнеп стояла трохи осторонь.
Вона чула кожне слово матері. Бачила, як батько кидає землю на труну, як Джерен притискає до себе Тугче, як Селім намагається підтримати родину.
Але сама не плакала.
Сльози наче вичерпалися. Або ж біль був настільки сильним, що вже не міг виходити назовні звичайним способом.
Вона дивилася на могилу й відчувала порожнечу.
Ягмур більше не було.
Її сестри, з якою вона росла, сварилася через дрібниці, сміялася й ділилася секретами, більше не було в цьому світі.
І хтось забрав її.
Хтось вирішив, що має право обірвати її життя.
Зейнеп стиснула пальці так сильно, що нігті вп’ялися в долоні.
Усередині неї поступово формувалося рішення. Воно було страшним, безжальним, але здавалося єдиним, що могло втримати її від остаточного божевілля.
Якщо Юсуфа засудять — він відповість за те, що зробив.
А якщо ні…
Якщо він виявиться на волі, якщо закон не зможе покарати його, якщо всі докази зникнуть і він просто повернеться до свого життя…
Тоді вона сама покладе цьому край.
Вона вб’є його.
Зейнеп знала, що ці думки страшні. Знала, що ніхто не має права самостійно вирішувати, кому жити, а кому померти. Але зараз у ній не залишилося місця для розумних аргументів. Лише біль, який вимагав помсти.
Вона не помітила, як минуло майже дві години.
Люди почали розходитися. Джерен повела Тугче до машини, а Селім допоміг Заріфе підвестися й відвів її до автомобіля. Мати весь час озиралася на могилу, ніби боялася, що, відвернувшись, остаточно втратить доньку.
Осман залишився поруч із Зейнеп.
Він стояв мовчки, дивлячись на могилу, а потім повернувся до старшої доньки.
— Їдьмо додому.
Зейнеп не відразу відповіла.
— Ви їдьте, батьку. Я потім приїду.
Осман уважно подивився на неї. На мить йому здалося, що в її погляді є щось дивне, але він був надто виснажений, щоб розпитувати.
— Не затримуйся надовго.
Він пішов до машини.
Незабаром кладовище спорожніло. Шум двигунів поступово стих, і Зейнеп залишилася сама біля могили сестри.
Вона опустилася на лавку неподалік і довго дивилася на свіжу землю.
— Я не дозволю цьому закінчитися ось так, Ягмур, — прошепотіла вона. — Чуєш? Я не дозволю.
Її голос затремтів.
— Я знайду того, хто це зробив. Обіцяю.
Вона притиснула долоню до губ, намагаючись стримати схлипування. Але сльози, які не з’явилися під час похорону, нарешті покотилися по її щоках.
— Пробач мені…
Зейнеп не знала, за що просила пробачення. За те, що не змогла захистити сестру? За те, що не була поруч? Чи за те, що в її серці вже народжувалася думка про вбивство?
Вона не знала.
Знала лише одне: після смерті Ягмур її життя вже ніколи не буде колишнім.
Коли Зейнеп нарешті підвелася, у її погляді знову з’явилася холодна рішучість.
Вона витерла сльози, дістала телефон і викликала машину.
Її наступною зупинкою був відділок.
Зейнеп увійшла до будівлі поліції ближче до вечора.
Вона рухалася швидко, майже не дивлячись на людей довкола. У сумці, яку вона міцно стискала в руці, лежав ніж. Вона взяла його із собою ще вдома, переконуючи себе, що мусить бути готовою до всього.
Та насправді вона вже ухвалила рішення.
Якщо Юсуф не понесе покарання за смерть Ягмур, вона зробить це сама.
Зейнеп піднялася на потрібний поверх і відразу попрямувала до кабінету Орхана Топрака. Вона відчинила двері без стуку.
Орхан сидів за столом, переглядаючи документи. Побачивши її, він здивовано підвів голову.
— Зейнеп?
Вона швидко оглянула кабінет.
— Де він?
— Хто?
— Прокурор. Де Бурак Сойсалан?
Орхан відклав документи.
— Його тут немає.
Зейнеп застигла.
— Де він?
— Зейнеп, що сталося? Ти якась…
Він не закінчив речення, бо помітив її обличчя. У ньому не було звичного гніву, з яким вона приходила до відділку раніше. Її погляд був порожнім і водночас страшним.
— Послухай мене, — обережно промовив Орхан. — Що б ти не задумала, не роби нічого, про що потім шкодуватимеш.
— Я запитала, де він.
Орхан повільно підвівся.
— Бурак у суді. Має завершити роботу над обвинувальним актом в іншій справі.
Зейнеп більше нічого не сказала.
Вона розвернулася й вийшла з кабінету.
— Зейнеп! — гукнув Орхан їй услід.
Але вона вже зникла за дверима.
Орхан кілька секунд стояв нерухомо, а тоді потягнувся до телефону. Щось у поведінці Зейнеп насторожило його. Він не міг пояснити, що саме, але відчував: ця зустріч із Бураком може закінчитися погано.
Зейнеп приїхала до суду й швидко піднялася сходами.
Вона знала, куди йти. Знала, що Бурак працює у своєму кабінеті. Знала, що він буде там, і що цього разу ніщо не змусить її повернути назад.
Біля кабінету вона помітила секретарку Пелін.
— Прокурор Сойсалан у себе? — запитала Зейнеп, намагаючись говорити спокійно.
— Так, він працює над документами. Але зараз—
Зейнеп скористалася моментом, коли Пелін відволіклася, і непомітно забрала ключ, що лежав на краю столу.
— Дякую.
Вона не стала чекати відповіді.
За мить двері кабінету відчинилися, і Зейнеп увійшла всередину.
Бурак сидів за столом, зосереджено працюючи над обвинувальним актом в іншій справі. Перед ним лежали роздруковані документи, а поруч стояла чашка вже давно охололої кави.
Почувши, як відчинилися двері, він не відразу підвів голову.
— Пелін, я ж просив…
Він замовк, побачивши Зейнеп.
— Зейнеп?
Вона зачинила двері за собою.
Бурак здивовано подивився на неї, а потім помітив, як вона повернула ключ у замку.
— Що ти робиш?
Зейнеп не відповіла.
Вона повільно витягла руку із сумки.
Коли Бурак побачив ніж, його обличчя миттєво змінилося. Він підвівся з-за столу, відсунувши стілець.
— Зейнеп…
Вона міцно стискала руків’я ножа. Її пальці тремтіли, а дихання було уривчастим. Здавалося, вона сама ледве усвідомлювала, що робить.
— Що сталося? — обережно запитав Бурак.
У відповідь Зейнеп раптом закричала:
— Я вб’ю…
Голос зірвався. Вона на мить заплющила очі, намагаючись зібратися з думками, але гнів знову накрив її хвилею.
— Де твій брат?! Де Юсуф?! Я його вб’ю!
Бурак повільно обійшов стіл, не відводячи від неї погляду.
— Зейнеп, подивися на мене.
— Не підходь!
Вона відступила на крок і підняла ніж.
Бурак зупинився.
— Добре. Я не підходитиму. Тільки поклади ніж, гаразд?
— Скажи, де він!
— Зейнеп, послухай…
— Де твій брат?!
Її голос лунав так голосно, що, здавалося, його могли почути навіть за зачиненими дверима.
— Він убив мою сестру! Він забрав у мене Ягмур! А ти стоїш тут і продовжуєш його захищати!
— Я не знаю, хто вбив Ягмур, — твердо сказав Бурак. — І ти теж не знаєш.
— Замовкни!
Зейнеп підійшла до нього.
Бурак не відступив, хоча кожен його м’яз напружився. Він бачив, що вона майже не контролює себе. У її очах стояли сльози, але крізь них пробивалася така лють, що він не наважувався зробити різкий рух.
— Віддай мені ножа, — тихо попросив він.
— Ні.
— Зейнеп, ти можеш поранитися.
— Мене це не хвилює!
— А мене хвилює.
Вона на мить завмерла, наче не очікувала почути таку відповідь. Але вже за секунду її обличчя знову спотворилося від гніву.
— Не смій говорити мені про це! Ти не знаєш, що я відчуваю!
— Можливо, не знаю всього. Але бачу, що тобі боляче.
— Ти нічого не бачиш!
Вона зробила ще один крок і піднесла ніж до його грудей.
Гостре лезо опинилося навпроти серця.
Бурак завмер.
Вони стояли так близько, що Зейнеп чула його дихання. Він міг бачити кожну зміну на її обличчі: тремтіння губ, вологі вії, напружені щелепи.
Їхні погляди зустрілися.
На кілька секунд час ніби зупинився.
Зейнеп дивилася йому просто в очі, намагаючись знайти там бодай щось, що виправдало б її ненависть. Зляканість? Провину? Зізнання? Але Бурак не відводив погляду.
Він не намагався переконати її словами. Не погрожував і не кричав у відповідь.
Він просто дивився на неї.
— Забери його, — тихо промовив Бурак. — Ти не хочеш цього робити.
— Не говори мені, чого я хочу!
— Тоді скажи мені сама. Ти справді хочеш стати вбивцею, Зейнеп?
Її рука здригнулася.
— Я хочу, щоб він заплатив!
— Якщо Юсуф винний, він заплатить за законом.
— А якщо ні?! Якщо ви знову дозволите йому піти?!
— Я не дозволю справжньому вбивці уникнути відповідальності.
— Ти обіцяєш?!
— Я обіцяю, що шукатиму правду. Але не можу обіцяти тобі того, чого ще не знаю.
Зейнеп важко дихала. Її пальці дедалі сильніше стискали руків’я ножа. Вона дивилася на Бурака, але вже не могла розібратися у власних почуттях.
Усе, чого вона хотіла, — повернути Ягмур.
Але Ягмур не повернеться.
Ні від погроз, ні від помсти, ні від крові.
І все ж вона не могла зупинитися. Біль був сильнішим за будь-які розумні слова.
Бурак обережно простягнув руку.
— Зейнеп, віддай мені ніж.
— Не підходь…
— Я не хочу, щоб ти завдала собі шкоди.
Він повільно наблизився, уважно стежачи за її рухами. Зейнеп спробувала відсунутися, але в тісному просторі між столом і стіною не було куди йти.
— Віддай, — повторив він.
Коли вона на мить ослабила хватку, Бурак обережно перехопив її руку й забрав ніж. Зейнеп смикнулася, намагаючись утримати його, але він відступив і кинув ніж на інший бік кабінету, подалі від них.
Метал глухо вдарився об підлогу.
Зейнеп дивилася на нього, наче лише тепер зрозуміла, що сталося.
Її рука безсило опустилася.
А тоді з неї ніби вийшла вся сила.
Вона повільно опустилася на підлогу, притиснувши коліна до грудей і обхопивши себе руками. Плечі затремтіли. З її горла вирвався приглушений схлип, за яким послідував інший.
Вона плакала.
Не тихо, намагаючись стримати сльози, як робила це раніше. Не ховаючи обличчя, щоб ніхто не побачив її слабкості.
Вона плакала так, ніби весь біль, який накопичувався від тієї миті, коли вона дізналася про смерть Ягмур, нарешті вирвався назовні.
— Я більше не можу… — прошепотіла вона крізь сльози. — Я так більше не можу…
Бурак стояв поруч, не знаючи, що сказати.
Він бачив її гнів. Чув її звинувачення. Відчував, як сильно вона його ненавидить через Юсуфа. Але зараз перед ним сиділа не розлючена адвокатка, готова боротися з усім світом.
Перед ним була зламана людина.
Людина, яка втратила сестру й не знала, як жити далі.
Бурак повільно опустився поруч із нею.
Він не торкався її, не намагався силоміць заспокоїти. Просто сів на підлогу, залишивши між ними трохи простору.
— Мені так боляче, — прошепотіла Зейнеп. — Ти навіть не уявляєш, як мені боляче…
Бурак опустив погляд.
Він знав біль утрати. Знав, що означає боятися за близьку людину, відчувати безсилля й не мати відповідей на запитання, які не дають спати ночами.
Але він також знав, що зараз не може сказати їй, ніби все буде добре. Бо не буде. Не так швидко. Не після того, що сталося.
— Тобі буде дуже боляче, — тихо відповів він.
Зейнеп підняла на нього заплакані очі.
Вона, мабуть, чекала інших слів. Що час усе вилікує. Що одного дня вона прокинеться й перестане відчувати цю порожнечу. Що біль зникне, залишивши після себе лише спогади.
Але Бурак не став її обманювати.
— Це колись минає? — запитала вона. — Цей біль?
Він довго мовчав, добираючи слова.
— Ні. Він не минає повністю.
Зейнеп знову опустила голову.
— Тоді як із ним жити?
Бурак подивився на неї.
— Ти навчишся з ним жити.
Вона заплющила очі, і по її щоках знову покотилися сльози.
— Я не хочу вчитися жити без неї…
— Знаю.
— Я хочу, щоб вона повернулася…
Бурак нічого не відповів.
Він не міг повернути Ягмур. Не міг забрати в Зейнеп її біль. І не міг пообіцяти, що розслідування завершиться так, як вона сподівається.
Але він міг залишитися поруч хоча б на цю мить.
Тому й залишився.
У тиші кабінету було чути лише схлипування Зейнеп і тихий шум міста за вікном.
За кілька метрів від них лежав ніж, який вона принесла сюди, сподіваючись помститися.
Тепер він здавався безглуздим і чужим.
Зейнеп продовжувала плакати, а Бурак сидів поруч, не намагаючись змусити її замовкнути.
Він не знав, що буде завтра. Не знав, чи колись вона перестане звинувачувати його в тому, що зробив Юсуф. Не знав, чи зможе вона повірити йому, якщо правда виявиться іншою, ніж вона собі уявляла.
Він знав лише одне.
За зачиненими дверима його кабінету щойно зустрілися двоє людей, які по-різному шукали справедливості, але однаково були безсилі перед болем.
І жоден із них ще не здогадувався, як сильно ця зустріч змінить їхні життя.