Розділ 10 : Клятва помсти . Тихий біль . Правосуддя і помста

Настав вечір.
Бурак Сойсалан сидів у своєму кабінеті, переглядаючи матеріали справи. Перед ним лежали документи, фотографії з місця злочину та свідчення людей, які бачили Ягмур тієї фатальної ночі.
Його телефон завібрував. На екрані висвітилося ім’я Дефне.
Він на мить заплющив очі, перш ніж відповісти.
— Алло.
— Бураку, ти вже виїхав? — запитала Дефне. — Я чекаю на тебе. Ми ж домовилися повечеряти разом.
Він подивився на годинник. Він справді обіцяв їй приїхати, але зараз думки були зовсім не про вечерю.
— Дефне, пробач. Я не зможу сьогодні.
На іншому кінці запала коротка тиша.
— Знову робота?
— Так. Мені потрібно займатися справою Доган. Є ще багато запитань, на які ми не маємо відповідей.
— Бураку, ти ж не можеш постійно жити лише роботою.
— Я знаю. Але зараз не можу інакше.
Дефне важко зітхнула.
— Добре. Тоді поговоримо пізніше.
— Дякую, що розумієш.
Він завершив дзвінок, поклав телефон на стіл і знову подивився на матеріали справи.
Вечеря могла зачекати. Він мав з’ясувати, хто позбавив життя Ягмур Доган. І чим більше він дізнавався, тим сильніше відчував, що за цією справою ховається щось значно складніше, ніж здавалося спочатку.
Бурак зібрав документи й попрямував до відділку.
Тим часом Зейнеп виписали з лікарні.
Вона почувалася виснаженою. Кілька годин сну не повернули їй сил, а біль, який оселився всередині після смерті сестри, не зникав ні на мить. Проте залишатися в лікарняній палаті більше не було сенсу. Їй потрібно було додому. До батьків. До родини, яка тепер теж переживала найстрашніші хвилини свого життя.
Коли Зейнеп переступила поріг будинку, її зустріла тиша.
Незвична, важка тиша, від якої ставало моторошно.
Зазвичай у цей час удома хтось розмовляв, на кухні гримів посуд, а Ягмур могла вибігти до неї з черговою історією. Тепер же будинок здавався чужим.
Зейнеп повільно пройшла до вітальні.
На дивані сиділа її мати, Заріфе. Вона дивилася кудись униз, стискаючи в руках хустинку. Її плечі тремтіли від беззвучних ридань.
— Мамо… — тихо покликала Зейнеп.
Заріфе не відповіла.
Зейнеп підійшла ближче й опустилася перед нею навколішки.
— Мамо, це я.
Та жінка продовжувала дивитися в підлогу, ніби навіть не почула голосу доньки.
— Мамо, подивися на мене, будь ласка.
Зейнеп обережно взяла її за плечі.
— Мамо…
Вона легенько струснула її, намагаючись привернути увагу. Їй було нестерпно бачити матір у такому стані.
Нарешті Заріфе підняла голову. Її очі були почервонілі від сліз, а обличчя виражало такий відчай, що Зейнеп на мить завмерла.
— Де ти була? — прошепотіла мати.
— Мамо…
— Де ти була, Зейнеп?! — голос Заріфе раптом зірвався. — Твою сестру вбили, а тебе немає!
Зейнеп опустила голову.
— Знаю, мамо. Пробач мені. Пробач, що мене не було поряд.
— Ягмур… — Заріфе затулила обличчя руками. — Моя дитина…
Зейнеп обійняла її, притискаючи до себе. Вона хотіла сказати щось, що могло б полегшити цей біль, але не знаходила слів. Як можна втішити матір, у якої вбили доньку? Як можна пояснити, що її молодша дитина більше ніколи не повернеться додому?
За спиною почувся чоловічий голос.
— Зейнеп!
Вона обернулася.
У дверях стояв Осман Доган. Його обличчя було напруженим, а погляд — важким. Він мав такий вигляд, ніби за одну ніч постарів на кілька років.
— Тату… — Зейнеп підвелася.
Осман кілька секунд мовчки дивився на неї, а тоді різко запитав:
— Де ти ходиш? Ягмур убили, а тебе немає!
— Тату, я…
— Де ти була, Зейнеп?!
— Я була в лікарні.
Осман гірко всміхнувся, але в його усмішці не було нічого, крім болю.
— У лікарні? То поки твоя сестра лежить там мертва, ти була в лікарні?
— Тату, вислухай мене…
— Що я маю вислухати?!
— Після того як я дізналася, що Ягмур убили, я втратила свідомість. Я кілька годин тому прийшла до тями. Я не залишала її навмисно, тату. Я б ніколи…
Голос Зейнеп затремтів.
— Я б ніколи не залишила її, якби могла бути поруч.
Осман відвернувся. Йому було важко дивитися на доньку, але ще важче було прийняти те, що сталося з Ягмур.
У кімнаті були також старша сестра Зейнеп, Джерен, її чоловік Селім і маленька Тугче — племінниця Зейнеп.
Джерен сиділа поруч із чоловіком, міцно тримаючи доньку за руку. Вона теж плакала, хоча намагалася стримувати себе заради дитини.
Тугче підійшла до тітки й несміливо взяла її за руку.
— Тітко, з тобою все добре?
Зейнеп подивилася на маленьку дівчинку. У її очах було стільки щирого хвилювання, що Зейнеп ледве стримала новий напад сліз.
Вона присіла перед племінницею й погладила її по волоссю.
— Так, люба. Усе добре.
Це була неправда. Нічого вже не могло бути добре.
— А де тітка Ягмур? — тихо запитала Тугче.
Усі замовкли.
Зейнеп відчула, як у грудях щось болісно стиснулося. Вона не знала, що відповісти дитині. Як пояснити їй, що людина, яку вона знала й любила, більше ніколи не повернеться?
Джерен швидко притягнула доньку до себе.
— Ходімо, сонечко, — прошепотіла вона.
Тугче ще раз подивилася на Зейнеп, перш ніж піти з матір’ю до іншої кімнати.
Осман провів їх поглядом, а тоді знову звернувся до молодшої доньки.
— Скажи їм, нехай віддадуть нам нашу дитину. Ми поховаємо її.
Зейнеп повільно кивнула.
— Скажу, тату.
Вона не стала нічого більше говорити. Усі були надто виснажені горем, щоб продовжувати цю розмову.
Невдовзі родина почала розходитися по кімнатах.
Зейнеп теж піднялася до себе.
Зачинивши двері, вона притулилася до них спиною й заплющила очі.
Лише тепер, коли поруч нікого не було, вона дозволила собі розплакатися.
Зейнеп дійшла до ліжка й повільно сіла на край. Її погляд упав на книжкову полицю, де стояв старий фотоальбом.
Вона взяла його тремтячими руками й розгорнула.
На першій фотографії вони з Ягмур були ще маленькими. Зейнеп обіймала молодшу сестру за плечі, а та сміялася, дивлячись просто в камеру. На іншій вони сиділи в саду, забруднені землею після чергових дитячих витівок. Ще на одній Ягмур спала, поклавши голову Зейнеп на плече.
Зейнеп торкнулася пальцями фотографії.
— Ягмур…
Її голос зламався.
Вона перегорнула ще кілька сторінок, але зрештою не витримала й притиснула альбом до грудей.
Сльози падали на сторінки, залишаючи темні плями біля обличчя сестри.
— Пам’ятаєш, як ти постійно ходила за мною? — прошепотіла Зейнеп. — Як ображалася, коли я не брала тебе із собою? Ти завжди казала, що ми будемо разом, хоч би що сталося…
Вона схлипнула.
— А тепер я залишилася сама.
Зейнеп повільно закрила альбом і поклала його поруч.
У її серці більше не залишилося місця для страху. Біль поступово перетворювався на щось інше — темне, гостре й небезпечне.
Вона витерла сльози долонею.
— Сестричко, я обов’язково знайду того, хто забрав тебе в мене.
Зейнеп підняла голову. У її погляді з’явилася рішучість.
— І вб’ю його власними руками.
Вона лягла, повернувшись обличчям до стіни, і заплющила очі.
Але сон не приходив.
Вона знову й знову бачила перед собою обличчя Ягмур, згадувала слова батька, материні сльози й те, що сталося в лікарні.
А ще — слова Бурака.
«А ти задумувалася, якщо вбивця не Юсуф?»
Зейнеп різко розплющила очі.
Ні. Вона не хотіла про це думати.
Юсуф був на відео. Він бачив Ягмур тієї ночі. Він був пов’язаний із цією справою, і Зейнеп не збиралася дозволяти комусь переконати її в протилежному.
Та попри всі намагання відкинути цю думку, слова Бурака залишалися в її голові.
Вона так і не заснула до самого ранку.
Наступного дня Зейнеп зібралася й поїхала до відділку.
Вона майже не відчувала власного тіла. Голова боліла від безсонної ночі, очі пекли, а кожен рух вимагав зусиль. Проте вона знала, навіщо прийшла.
Їй потрібно було забрати тіло сестри, щоб родина могла попрощатися з нею.
Коли Зейнеп увійшла до відділку, у кабінеті Орхана Топрака вже був Бурак.
Він стояв біля столу й переглядав документи. Почувши кроки, підняв голову.
Їхні погляди зустрілися.
На кілька секунд Зейнеп затрималася на місці. Бурак теж не відводив очей. Він помітив її бліде обличчя, почервонілі повіки й те, як вона намагалася триматися, хоча, здавалося, ледве стояла на ногах.
Йому хотілося запитати, чи вона спала, чи їла, чи не потрібна їй допомога.
Але він знав, що вона не захоче нічого від нього.
Зейнеп першою відвела погляд і попрямувала коридором до кабінету прокурора Фірата Сойлу.
Вона постукала у двері.
— Можна? — почулося зсередини.
— Прокуроре, — промовила Зейнеп, заходячи.
Фірат підвівся з-за столу.
— Вітаю, Зейнеп Доган. Можна поцікавитися, з якого приводу ви прийшли? Наскільки я знаю, загиблою виявилася ваша сестра.
Зейнеп мовчки дивилася на нього.
Вона не мала сил пояснювати те, що й так було очевидним. Так, Ягмур була її сестрою. Так, її вбили. І тепер Зейнеп мусила стояти тут, у кабінеті, говорити з прокурором і виконувати формальності, ніби світ не розвалився в неї на очах.
Фірат витримав коротку паузу, а тоді продовжив:
— Гадаю, ви більше не будете адвокатом Юсуфа Сойлана. Вам потрібно забрати довіреність.
Зейнеп опустила погляд на документ, який він простягнув їй.
Ще зовсім недавно вона була адвокатом Юсуфа. Тепер його ім’я викликало в неї лють і огиду. Вона не збиралася захищати людину, яку вважала причетною до смерті власної сестри.
Зейнеп мовчки взяла довіреність.
— Прокуроре, якщо ви вже взяли всі необхідні зразки для експертиз, віддайте тіло Ягмур. Ми хочемо її поховати.
Фірат кивнув.
— Так, звісно. Перед тим як підете, підпишіть необхідні документи. Якщо все буде оформлено сьогодні, завтра вранці зможете забрати тіло.
Зейнеп стиснула губи.
Ще одна ніч. Ще одна ніч, протягом якої її сестра не зможе повернутися додому.
— Добре, — тихо відповіла вона.
Підписавши документи, Зейнеп подякувала прокуророві й вийшла з кабінету.
У коридорі на неї чекала Дефне.
— Зейнеп Доган? — звернулася вона до дівчини.
Зейнеп зупинилася. Вона почувалася настільки погано, що навіть звичайна розмова здавалася їй випробуванням. Проте вона змусила себе підвести голову.
— Ми знайомі?
— Ще не мали можливості познайомитися. Я Дефне, суддя. Сестра прокурора Фірата Сойлу.
Дефне простягнула руку.
Зейнеп потиснула її.
— Дуже приємно.
— Прийми мої співчуття, — м’яко сказала Дефне. — Я розумію, що жодні слова зараз не допоможуть, але мені дуже шкода.
Зейнеп ледь помітно кивнула.
— Дякую.
На цьому розмова закінчилася. Зейнеп не хотіла більше ні з ким говорити. Вона просто хотіла піти звідси, повернутися додому й бодай на кілька хвилин залишитися на самоті.
Вона рушила до виходу.
Бурак стояв у кабінеті Орхана, коли помітив Зейнеп у коридорі.
Вона пройшла повз, навіть не глянувши в його бік. Або вдала, що не помітила його присутності.
Бурак не покликав її.
Він лише підійшов до вікна й простежив поглядом, як вона виходить із будівлі.
Зейнеп ішла повільно, опустивши голову. В її поставі було щось таке, що змусило його стиснути щелепи. Вона намагалася здаватися сильною, не показувати нікому свого болю, але Бурак бачив, наскільки їй важко.
Він знав, що вона ненавидить його. Знав, що для неї він передусім брат людини, яку вона вважала вбивцею її сестри.
І все ж йому було важко просто дивитися, як вона йде, не маючи змоги нічим допомогти.
Бурак поклав руку на підвіконня й продовжив стежити за нею поглядом, доки вона не зникла з поля зору.
Він не міг пояснити собі, чому її сльози не давали йому спокою. Чому думки про неї поверталися знову й знову. Чому її біль відчувався йому ближчим, ніж мав би бути.
Він не знав, що це за почуття.
І поки що навіть не намагався дати їм назву.