Розділ 7: Правда болю . Холодна правда . Зруйновані надії

 Бурак і Зейнеп мовчки спустилися до камер тимчасового тримання.
Коридор був тихим. Лише звук їхніх кроків луною відбивався від холодних бетонних стін.
Вони зупинилися біля камери Юсуфа.
Черговий відчинив двері.
Юсуф сидів на лавці, опустивши голову. Почувши, що хтось зайшов, він підняв очі.
Побачивши Бурака, тихо промовив:
— Брате…
Бурак дивився на нього холодним поглядом.
— Зараз ти усе нам розкажеш.
Юсуф лише похитав головою.
— Немає чого розповідати.
Зейнеп нервово ходила камерою. Вона вже не могла стримувати своїх емоцій. Після побаченого на записах їй потрібно було знати лише одне.
Раптом вона різко зупинилася.
— Є.
Юсуф перевів на неї погляд.
Зейнеп повільно підійшла до стільця й сіла поруч із Бураком.
Вона не зводила очей із Юсуфа.
— Що у тебе з моєю сестрою?
Юсуф здивовано насупився.
— З твоєю сестрою?
Бурак спокійно відповів:
— Ягмур Доган.
Юсуф на мить замовк.
Потім байдуже сказав:
— Не знаю, хто це.
Терпець Зейнеп урвався.
Вона різко підвелася.
— Ти знущаєшся з нас?!
За секунду вона схопила його за комір сорочки й різко притиснула до стіни.
— Є відео, де ти з моєю сестрою!
Юсуф мовчав.
Бурак швидко підійшов до неї й обережно відтягнув назад.
— Зейнеп… заспокойся… Зейнеп.
Вона важко дихала, але все ж відійшла від Юсуфа.
Бурак знову повернувся до нього.
— Звідки ти знаєш Ягмур Доган?
Юсуф кілька секунд мовчав.
— Я працював у їхньому університеті. Звідти її знаю.
— Про що ви розмовляли у ніч, коли сталося вбивство?
Юсуф знову замовк.
Його мовчання дедалі більше дратувало Зейнеп.
— Говори!
Та навіть після її крику він не сказав більше ні слова.
Бурак зрозумів, що зараз нічого не доб’ється.
Він обережно взяв Зейнеп за руку.
— Ходімо.
Вони вийшли з камери й піднялися до кабінету молодшого комісара Орхана Топрака.
Зайшовши до кабінету, Зейнеп важко сіла на стілець.
Бурак мовчки подав їй пляшку води.
Вона відкрутила кришку й зробила кілька ковтків.
Лише тоді він тихо запитав:
— Ти заспокоїлась?
Зейнеп мовчки кивнула.
У цей момент двері відчинилися.
До кабінету зайшов Орхан Топрак.
— Прокуроре.
Бурак одразу звернувся до нього.
— Орхане, вдалося з’ясувати особу вбитої дівчини?
Орхан важко зітхнув.
— Ще ні, прокуроре.
Бурак кілька секунд мовчав.
Потім тихо сказав:
— Тоді вихід є один.
Вони разом із Орханом вийшли до коридору.
Орхан подивився на нього.
— Брате… Мені здається, ця ідея не дуже хороша.
Бурак похитав головою.
— У нас немає іншого виходу. Уже пройшло багато часу. Ми досі не можемо встановити особу вбитої.
Орхан нічого не відповів.
Вони повернулися до кабінету.
Бурак подивився на Зейнеп.
— Зейнеп… Нам потрібно знати, чи вбита — твоя сестра.
Зейнеп одразу зрозуміла, до чого він веде.
— Що ти говориш? З моєю сестрою все добре. Це не вона.
Бурак відвернув погляд.
Орхан тихо промовив:
— Пані адвокатко… прошу…
Зейнеп подивилася то на одного, то на іншого.
— До чого ви це кажете? Обоє? Що вбита дівчина — моя сестра?
Орхан мовчки опустив очі.
Бурак спокійно відповів:
— Є така ймовірність, Зейнеп.
Усе навколо ніби завмерло.
Зейнеп повільно опустилася в крісло.
Сльози покотилися по її щоках.
Вона мовчала.
Орхана покликали.
Він коротко глянув на Бурака й вийшов із кабінету.
Бурак підійшов до Зейнеп.
Сів поруч.
— Зейнеп… Нам потрібно перевірити.
Вона повільно підняла на нього заплакані очі.
— Гаразд…
— Якщо хочеш… я буду поряд.
Їхні погляди зустрілися лише на мить.
Дорога до моргу здалася Зейнеп безкінечною.
Вона мовчала.
У голові була лише одна думка.
«Це не Ягмур…»
Вона повторювала її знову й знову.
Наче від цього вона могла стати правдою.
Коли вони підійшли до дверей моргу, ноги Зейнеп раптом підкосилися.
Перед очима потемніло.
Вона ледь не втратила свідомість.
Бурак миттєво підтримав її.
Він узяв її за руку й посадив на крісло.
— Все добре?
Зейнеп ледве прошепотіла:
— Я боюся…
Бурак мовчки подав їй воду.
Вона зробила кілька ковтків.
Через хвилину підвелася.
— Ходімо.
Вони зайшли всередину.
Працівник моргу мовчки чекав біля столу.
Бурак подивився на нього.
— Відкрийте.
Працівник повільно відгорнув біле простирадло.
Зейнеп завмерла.
Перед нею лежала її сестра.
Ягмур.
Мертва.
Її губи затремтіли.
Вона зробила кілька невпевнених кроків уперед.
— Ягмур…
Ще мить вона уважно вдивлялася в її обличчя, ніби сподівалася, що помиляється.
Але це була вона.
— Ягмур!
Її крик розірвав тишу моргу.
Сльози рікою потекли по щоках.
Вона впала на коліна.
— Ягмур…
— Сестричко…
— Ягмур…
Серце розривалося від болю.
Бурак підійшов до неї й допоміг підвестися.
Та Зейнеп різко відштовхнула його.
Не сказавши більше ні слова, вона вибігла з моргу.
Бурак залишився стояти на місці.
Він мовчки дивився їй услід.
Тепер ця справа стала для Зейнеп не просто роботою.
Вона стала особистою.