Глава 1

Право вибору

1

   Стало важко дихати. Гострий запах сірки змішувався з терпким запахом крові і посилював гнітючу атмосферу приреченості. Сивий дим щільно заповнював простір навколо, затьмарював чіткість обрисів та поглинав звуки пострілів і крики. Те, що все ж долітало до слуху та свідомості, жахом здіймало волосся дибки, скручувало нутрощі у спазмі відрази. То були крики від страшного нескінченного болю. Люди кричали та вили від нестерпних катувань. Душевні страждання за відчуттям не відрізнялися від фізичних, тому галас зливався в єдину безперервну какофонію, яка знаходиться поза межами людських сил і розуміння.

   Андрій дивився на жахіття, яке його оточувало, приголомшеним поглядом. Що відбувається? Коли це почалося?! Яким чином? Не було жодної відповіді на мільйони запитань, та не було й самих питань, які б здавалися доречними перед цим страхіттям.

   У попелястому тумані розпізнавалися дивні силуети. Неймовірні фігури, які б краще підходили на героїв неспокійних сновидінь психічнохворих, розповзалися-розліталися-розбігалися містом. Вони наздоганяли та поглинали, карали та мордували. Чудовиська з дивакувато-понівеченими, зім’ятими тулубами тварин: велетенські змії, що неприємно лиснілися вимазаною кров’ю та брудом лускою, повзли та звивалися огрядними кільцями; дворогий леопард із закривавленою ікластою пащею швидко майнув у хмарці диму та блискавично кинувся за чоловіком, який у паніці рятував життя. Услід за чудовиськом зник і галас бідолашного. Кошмарні симбіози частин тіл утворювали нові огидні види, які б не змогли увійти до жодної з відомих класифікацій.

    Деколи страшні прогалини у непроглядному молочно-димному повітрі показували мерців. Безглуздя усієї картини збільшилося, коли свідомість зрозуміла, що це були повсталі небіжчики з різних історичних епох. З жахом Андрій дивився на мертвяка у заіржавілім бацинеті. Той шалено розмахував пірначем, при цьому його кістки з неприємним сухим хрустом гримали наче тріскачка. Шелепа спазматично клацала у німому бойовому поклику. У тому, що перед очі ожилий труп не доводилося сумніватися ані хвилини, тому як відкрите забрало надавало змогу ретельно оцінити представника давнішньої історії. Жовтувато-сірий череп страхітно вишукував порожніми очницями наступні жертви і моторошно скалився тьмяними пощербленими зубами.

   Вслід прокрокував мрець у брудній солдатській формі, яка на мить знаходилася від того, аби зватися дрантям. З німецького шолома стирчав уламок боєприпасу. Ожилі кістяки у дірявих шишаках і потемнілих кольчугах, відразливі на вигляд шахіди, які вже наполовину розклалися, та інші представники гарячкового марення або голлівудських фільмів жахів безжально переслідували людей,  яким залишалося лише рятуватися втечею та безупинно голосити.

   Все відбувалося сторазово страшніше та безглуздіше, ніж розповідається у біблійних джерелах і пророцтвах, що дійшли до нас із сивої давнини. Розплата за гріхи чи звільнення лиха настільки могутньої сили, що воно просто не є сумісним з людством. Наразі розумінню відкривався факт, що насправді люди – добрі та світлі створіння, і що справжнє зло ними попросту не може бути збагненим. Наші душі і наші тіла не спроможні здолати лихо подібного масштабу.

   Раптом прогримів гучний голос, який заповнив собою весь простір:

   Іди і дивись!

  Туман болісно розірвався червоним силуетом. У матово-сірому повітрі з’явився Вершник на жахливому коні. Криваве сяйво огортало обох пекельним полум’ям. Жах упереміш із приреченістю, горе та біль втрати, передчуття величезної біди та нереальність того, що відбувається, конвульсійно підіймалися блювотними покликами. Андрія знудило. Здавалося, що тіло виштовхує те, що він бачить, за неможливістю подібного існування.

   Масивний кінь шалено хрипів і видував ніздрями, мов ракетними соплами, вогняні струмені. У його широко розтулених очах танцював відблиск вогнищ для грішників. Грива м’яко і повільно мерехтіла полум’яними язиками, мідяно-червоний круп лиснів кривавим відблиском. Він гарцював під своїм страшним наїзником і люто бив копитом, заорюючи асфальт наче м’який пухкий  ґрунт.

   Люди тікали у приреченій паніці, піддавалися безглуздій метушні і ще більше наражали себе на неминучу долю. Навколо палали будівлі, з гуркотом обвалювалися зруйновані фасади, здіймаючи у і без того задимлений простір нові клуби пилу. Ніхто не намагався бути героєм, кожен безнадійно рятував тільки себе. Деякі сердяги вже навіть не старалися тікати, падали у панічних корчах на межі божевілля або сиділи на землі, обіймали коліна і качалися в такт муканню запамороченої тями. Жоден не був спроможним усвідомити нову реальність, яка більше нагадувала нічне страхіття.

  Вершник по краплині вбирав у себе жах, що відбувався навкруги. Він контролював і насолоджувався. Смерть, страх, стогін, галас. Постріли, дзвін зброї, тріск плоті, яку розривають міцні шелепи, хруст зламаних кісток. Страждання. Відчай. Здавалося, вони ставали матеріальними і до них можна доторкнутися, ними просякло димно-сірчане повітря. Пекельний кінь біснувався і скаженів, вбираючи в себе вакханалію, що творилася навколо, а Червоний Вершник дивився. І спрямовував. Знищував.

   Величезний широкий меч у його руці виглядав занадто громіздким і важким задля одноручного хвату і палав знищуючим все живе полум’ям. Від цього сяйва розповсюджувалися міцні флюїди ненависті, які оточували найближчих сердяг, що намагалися приховатися від жаху. Пекельна зброя наче розповсюджувала хвилі лютості та шаленства. Люди, які потрапляли під міцний вплив, у непереможній несамовитості, гніві і непідконтрольних нападах сказу кидалися на подібних до себе, які також забували про свій порятунок та охоче приймали безглузді у теперішніх обставинах напади.