Розділ 14: Ціна правди

Стерильна тиша медблоку переривалася лише мірним писком моніторів. Нікс розплющила очі. Стеля пливла, у роті пересохло, але перше, що вона відчула — лякаючу легкість у лівому зап’ясті.

​Вона скосила погляд. Рука по лікоть спочивала в прозорому контейнері з регенеруючим біогелем. Браслета не було. Захисту немає. «Примарного вузла», що був її шкірою та бронею всі ці роки, більше не існувало.

​— Я отримав звіт від «Ассілора», капітане.

​Голос Еліаса пролунав із тіні в кутку палати. Верит сидів у кріслі, його сріблясті вени тьмяно мерехтіли. Він виглядав виснаженим, але його погляд був прикутий до неї.

​Нікс заплющила очі, видихнувши в стелю. Вона розуміла: всьому кінець. Маски скинуто.

— Усі? — коротко запитала вона.

Верит мовчки кивнув.

— Де?.. — вона не договорила, але він зрозумів.

— Ми вирішили дати тобі відпочити.

​І тут Нікс засміялася. Це був дивний звук — сухий, надтріснутий сміх, від якого закололо в грудях. За всі роки в Секторі 7, у бігах, в Академії — це було і смішно, і сумно одночасно. Ніхто й ніколи не давав їй відпочити. Їй не можна було відпочивати. Відпочинок означав смерть.

​— Що відбувається?.. — прохрипіла вона крізь сміх. — Це що... сервіс перед смертною карою?

​Еліас знову насупився, його зіниці звузилися. Для нього це була чергова аномалія — ця дівчина щойно втратила свою головну таємницю, а сміється так, ніби почула найкращий жарт у житті.

— Як «Ассілор»? — запитала вона.

​І в ту ж секунду в голові, десь на самій межі свідомості, вона почула чітку, вібруючу відповідь корабля: «Чекаю. Стабілізацію завершено».

​Нікс різко сіпнулася, намагаючись сісти, але одразу зі стогоном упала назад на подушки. Датчики миттєво зайшлися істеричним писком. Двері боксу з гуркотом розчахнулися. Влетів Брутус, ледь не знісши дверний проріз.

— Еліасе, що ти з нею робиш?! — заревів калліанець.

​Нікс інстинктивно втиснулася в матрац. Їй вперше за багато років захотілося сховатися, чого з нею не було... ніколи. Без своєї залізної маски вона почувалася надто вразливою.

— Я... — почав Еліас, але Брутус уже стояв біля ліжка.

— Ага, ти! — Калліанець подивився на Нікс із диким, майже благоговійною повагою. — Капітане «Ассілора»... Слухай, бліда, ти взагалі потужна. Цей шматок заліза сказився, він не пускає техніків, щоб латали. Він вимагає тебе. Він літатиме, ти уявляєш? Ну, якщо ти... якщо ти встанеш.

​Навіть цей велетенський воїн говорив із нею зараз про те, що її хвилювало й радувало найбільше. Нікс була на межі, у грудях тиснуло дивне, незрозуміле почуття, до якого вона не звикла.

​Різкий свист дверей. У палату зайшли Генерал Торнвальд і Калеб. Нікс миттєво підібралася, наскільки дозволяв біль, і зробила своє найсуворіше, колюче обличчя. Вона була готова до битви.

— Отямилась, — констатував Генерал. Він підійшов ближче, кинувши погляд на монітори. — Ну-ну... Нікселло Кроулі. Світ Аетерна. Батько — командор Даріус Кроулі, пілот легендарного «Сонячного вітру», кавалер ордена Зірки за прорив блокади Оріона. Заслуги перед Імперією незаперечні. Сім’ю офіційно визнано загиблою під час повстання на Аетерні, через переселення.

​— Не загинула, — огризнулася Нікс, блиснувши очима. — Мене викинули. Як сміття.

— Так, мабуть, прямісінько в Сектор 7, — вставив Калеб, притулившись до стіни. У його погляді читався складний коктейль із азарту й недовіри.

​Торнвальд важко зітхнув, дивлячись їй прямісінько в очі.

— Ти оживила корабель, Нікс. І не просто оживила — ти підняла те, що померло повністю для всіх техніків Імперії. Твій зв’язок із ним... це щось давно забуте. Такий рівень нейронного зв’язку з «Ассілором»...

— Не тільки з «Ассілором», — тихим, смертельно втомленим голосом перебила вона.

​Усі замовкли. У палаті повисла така тиша, що було чути, як тече біогель у контейнері. Вони дивилися на неї — четверо чоловіків, кожен з яких щойно усвідомив масштаб того, що приховувала ця тендітна постать на ліжку.

​Нікс відвела погляд до вікна. Вона була дивно вдячна їм за цю тишу. За те, що ніхто не почав розпитувати, лізти в душу або — що було б найгірше — жаліти її. Жаль їй була не потрібна. Їй давно вже нічого не було потрібно від цього світу, крім гулу двигунів і холодного металу під пальцями.