Розділ 4: Цитадель Сліпучого Світла

Вантажний шаттл «Крило Порядку» найменше був схожий на ті брязкальця, до яких Нікс звикла в Секторі 7. Тут панувала лякаюча, стерильна розкіш: поліровані композитні панелі, м’яке охристе світло та повітря — справжнє, відфільтроване, з легким ароматом морської солі.

​Нікс сиділа в кутку пасажирського відсіку, насунувши каптур куртки майже на самий ніс. Останні слова Аркаса досі лунали в її голові, перекриваючи гул маршових двигунів:

— Твоя честь і гідність тепер — твоє найкраще маскування, — бурчав він, затягуючи останній болт на її рюкзаку. — Будь вищою за їхні образи. Не лізь на рожен, Сніжку. Ти тепер — частина їхньої системи. Але... — він на мить завмер і подивився їй у вічі з незвичною люттю, — якщо ці випещені виродки притиснуть тебе до стінки... вибий їм кілька зубів і зламай кілька ребер. Покажи, чого навчає Сектор 7, моя дівчинко.

​На величезних голографічних моніторах, розвішаних уздовж бортів, крутили агітаційні ролики. «Сяючий Вінець» у всій красі. Кадри змінювали один одного: квітучі сади Асварі, велетенські міста-кристали Веритів, безкраї золоті поля Калліанців. Голос диктора — оксамитовий і заспокійливий — віщав про «Великий Баланс».

— Завдяки мудрому перерозподілу ресурсів та Протоколу Спасіння, Імперія не просто виживає. Вона процвітає. Світи-донори дарують нам майбутнє, об’єднуючи нас під єдиним Сонцем Прогресу.

​Нікс дивилася на ці «сади» і бачила за ними випалену траву Аетерни. Вона бачила обличчя своїх батьків у кожній тіні на екрані. Гнів — холодний і гострий, мов бритва, — кольнув зсередини. Браслет на лівому зап’ясті миттєво відгукнувся: метал розжарився, впиваючись у шкіру. Нікс судорожно зітхнула, вп’явшись пальцями в підлокітник. Контролюй це. Не тут. Не зараз.

​Коли шаттл почав зниження, через оглядові екрани відкрився краєвид на Академію «Астрей».

Це не була просто будівля. Це була військова цитадель, висічена з цільної скелі на супутнику столичного сектора. Велетенські білі шпилі пронизували розріджену атмосферу, а навколо них, як слухняні гончаки, кружляли кораблі. Нікс уперше бачила їх наживо, а не на схемах Аркаса.

​У доках завмер «Сяючий Атлас» — його корпус сліпив очі відбитим світлом. Поруч, витончена і смертоносна, заходила на посадку «Ефірна Троянда» Асварі. Масштаб пригнічував. Це було місце богів, і Нікс почувалася тут мікроскопічним вірусом, що проник у здоровий організм.

​Натовп курсантів вихлюпнувся із шаттла на посадкову платформу. Всі вони виглядали як зійшли з тих самих роликів: ставні Асварі з високо піднятими головами, широкоплечі Калліанці в дорогих мундирах. І серед цього ярмарку марнославства — Нікс. Невисокий, жилавий хлопець у потертий куртці, що тхне Сектором 7.

​Вони рухалися до головного КПП, де стояли велетенські арки біосканерів.

— Гей, ти, у каптурі! — пролунав різкий голос офіцера-реєстратора. — Зніми це. Тут не нетрі, ховатися нема від кого.

​Нікс повільно підняла руки й відкинула каптур. Платформою пробіг шепіт. Її біле волосся, надто яскраве навіть для цього місця, і різкий шрам на брови притягували погляди, як магніт. Вона виглядала тут чужорідно не лише через одяг. У її очах була та сама «бруд «низів», яку не можна відмити жодними фільтрами.

— Ім’я? Походження? — офіцер-Верит примружив свої вертикальні зіниці, вивчаючи її з огидною цікавістю.

— Нікс. Сектор 7, — голос прозвучав низько і твердо, без тіні підлещування.

​Реєстратор завмер. Сектор 7? Звідти не приходили в «Астрей». Ніколи. Він навів сканер прямо на її ліве зап’ястя.

​У цей момент усередині «Примарного вузла» щось клацнуло. Біль був такий, ніби їй у руку вбили розпечений цвях. Нікс стиснула щелепи так, що зуби скрипнули, але не відвела погляду. Вона дивилася прямо в очі Вериту, поки система проводила автентифікацію.

Будь ласка, Аркасе, нехай спрацює... — промайнуло в голові.

— Ідентифікація підтверджена, — промовив безпристрасний голос штучного інтелекту. — Курсант Нікс. Факультет системної аналітики. Проходьте.

​Вона зробила крок вперед, відчуваючи, як під утяжкою по спині котиться холодний піт. Перший рубіж було взято. Вона увійшла до Цитаделі не як гість, а як загарбник, чия зброя була схована надто глибоко, щоб її міг знайти звичайний сканер.