Розділ 3: Осколки Аетерни

Кімната Нікс у технічному колодязі Сектора 7 більше нагадувала нутрощі розібраного дроїда, ніж людське житло. Три квадратні метри, забиті платами, мотками кабелів та запчастинами, які вона «рятувала» зі сміттєвих рівнів. Замість ліжка — старий амортизаційний мат від рятувальної капсули, замість вікна — монітор, що вічно блимає, транслюючи нескінченні рядки коду та схеми імперських частот.

​Тут пахло паленою каніфоллю та дешевим синтетичним мастилом. Нікс підійшла до дзеркала, хлюпнувши в обличчя крижаною водою. З тріснутого скла на неї дивився хлопець із холодним поглядом та шрамом на брови. Вона знала: у «Сяючому Вінці» — колосальній Імперії, що об’єднала п’ять рас під егідою «Протоколу Спасіння», — жінкам шлях до зірок заказано. Офіційно їх оберігали від «вигорання», а насправді — просто позбавили неба.

​Та в Секторі 7 на це було плювати. Тут ти або працював, або вмирав. Для жінки шансів на особистість чи виживання не існувало: або ти ставала безправною тінню в пральнях нижніх ярусів, або товаром у брудних притонах, де життя коштувало менше за літр чистої води. Щоб не стати здобиччю, Нікс довелося стати хижаком. Вона стерла в собі дівчину раніше, ніж система встигла її зламати.

​Нікс лягла на мат, не знімаючи жакета. Сон прийшов раптово — важкий і липкий.

​Спалах.

Аетерна. Останній день. Повітря пахло солодким цвітінням та озоном від двигунів імперських ботів, що прогрівалися.

— Нікселло, не відпускай мою руку! — голос батька зривався на хрип.

На площі перед портом стояв стогін тисячі голосів. «Милосердна депортація» перетворилася на криваве місиво. Нікс пам’ятала, як її маленькі пальці судорожно впилися в грубу тканину батькової куртки.

Потім був газ. Солодкуватий, паралізуючий туман, який Імперія називала «гуманним засобом контролю». Люди почали падати один на одного. Натовп хитнувся, як одне величезне, збожеволіле створіння. Батькова рука вислизнула. Нікс скрикнула, її легені обпекло холодом.

— Мамо! — її голос потонув у гулі турбін.

Вона впала на коліна. Крізь пелену газу бачила, як важкий чобіт десантника в золотій броні Калліанця опускається на чиюсь руку. Роздався сухий хрускіт кісток, який вона чутиме в кошмарах вічно. Бачила обличчя матері — спотворене беззвучним криком, очі, повні сліз та передсмертного жаху, перш ніж її поглинула стіна із сотень ніг, що бігли. Нікс кликала їх, доки горло не забила курява та запах гару. Батьків не вбили навмисно. Їх просто розтерли на порошок, поки Імперія «рятувала» їхній світ.

​Спалах.

Маленька Нікселла, біла як привид під шаром бруду, сиділа в кутку депортаційного відсіку. Вона хрипіла, її обличчя набрякло від сліз, а долоні були в саднах від спроб втриматися за життя, що тікало. Реєстратор-Верит мигцем глянув на неї крізь вертикальні зіниці. Для нього вона була «зайвою одиницею», статистичною похибкою великого плану. Ніхто не став розбиратися. Її просто викинули в Сектор 7.

​Спалах.

Жах Сектора 7 почався з голоду. Такого, коли ти починаєш жувати пластикову ізоляцію, щоб обманути шлунок. Там її й знайшов Аркас — у купі технічного сміття, де вона намагалася сховатися від патрулів. Він учив її не просто коду, а виживанню.

— Забагато Нікселли в тобі, — бурчав він, коли вона плакала над першою зламаною платою. — Зітри себе, якщо хочеш злетіти.

Він учив її битися, коли за чисту деталь їй намагалися перерізати горло. Саме тоді, у смердючому провулку, вона отримала шрам над бровою. Біль був такий гострий, що вона замовкла. Назавжди. Нікс зрозуміла: сльози — це сигнал для стерв’ятників.

​Нікс різко сіла. Серце калатало, а ліве зап’ястя пекло — браслет розжарився від адреналіну, викликаного сном. Вона змусила себе дихати рівно, хоча в горлі все ще стояв запах гару з Аетерни.

​Вона встала і почала збирати мізерні пожитки. Сьогодні вона йде. Усе, чого навчив її Аркас — розуміння рас, знання флоту, від величного «Сяючого Атласа» до примарної «Ефірної Троянди», мистецтво зламу та холодний розрахунок — усе це тепер було її зброєю.

— Я не зайва одиниця, — прошепотіла вона в темряву колодязя. — Я — баг, який обвалить вашу систему.

​Вона підійшла до стіни, дістала підвіску-лінзу батька і сховала її у внутрішню кишеню, просто над серцем. Потім туго затягнула утяжку на грудях, остаточно стираючи в собі Нікселлу. Клацання браслета на зап’ясті прозвучало як зведення затвора.

— Ідентифікація: Нікс, — промовила вона холодним, саркастичним голосом. — Ціль: Академія «Астрей». Ймовірність успіху... плювати я хотіла на вашу ймовірність.

​Вона підхопила рюкзак і вийшла з камери. Сектор 7 залишався позаду. Попереду була Імперія, яка ще не знала, що прийняла до своїх лав «Зоряну краплю» з ядром із чистої антиматерії.