Розділ 2: Пульс залізного черева

Сектор 7 не спав — він лише час від часу затихав, переходячи на переривисте, хрипке дихання. Нікс йшла середнім ярусом, де житлові блоки вгризалися в технічні магістралі. Над головою, у сплетінні іржавих труб та мотків кабелів, вічно капав конденсат — «сльози Оріона». Тут не було поділу на день і ніч; час відмірювався лише змінами на ливарних заводах та гулом вантажних ліфтів.

​Екосистема Сектора була простою: ти або деталь механізму, або іржа, яку цей механізм зітре. Нікс рухалася крізь натовп упевнено, трохи сутулячись, засунувши руки в кишені потертої куртки. Її біла голова у цьому сутінку була як маяк, але ніхто не поспішав ставати їй на дорозі. У Секторі 7 знали: «Сніжок» кусається боляче і без попередження.

​Біля лотка із синтетичною їжею вона пригальмувала. Старий торговець із механічною клешнею замість лівої руки ліниво обмахував лотки від всюдисущого пилу.

— Гей, Гансе, дай пару протеїнових батончиків. Тільки тих, у яких менше тирси, якщо совість дозволить, — хрипким, низьким голосом кинула вона, викладаючи кілька кредитів.

— Для тебе, Сніжок, знайду навіть із запахом м’яса, — проскрипів старий, вивуджуючи з-під прилавка сірі бруски. — Чув, ти сьогодні Калліанця поставив на коліна? Весь ярус гуде.

— Та так, презентація нової моделі дроїда пройшла невдало, — Нікс криво всміхнулася, підморгнувши торговцю. — Передай хлопцям: якщо схочуть реваншу, нехай спершу навчаться зав’язувати шнурки, щоб не перечіплятися через власну велич.

​Вона пішла далі, на ходу розгортаючи батончик. Смак нагадував мокрий картон, але їй було байдуже — це було паливо.

​Дорога до Аркаса вела через «нутрощі» — зону, де труби охолодження створювали справжній лабіринт. Тут Нікс почувалася як удома. Вона зайшла в непримітні гермодвері, що трималися на «чесному слові» та потужному електромагнітному замку, і прослизнула всередину.

​Аркас, як завжди, схилився над робочим столом. Лампа на гнучкій ніжці вихоплювала його сиву голову та окуляри-лупи, закріплені на лобі. Він щось паяв у нутрі древнього навігатора, і запах каніфолі тут був густішим за повітря.

— Запізнилася, — не обертаючись, кинув він. — Знову Барні розважала?

— Годувала його его, — відгукнулася Нікс, проходячи вглиб кімнати.

​Вона звичним рухом дістала з настінної шафки обшарпану аптечку. Скинувши куртку і залишившись у сірій майці, під якою туго сиділа мембрана утяжки, Нікс почала обробляти розбиті кісточки та багряний синець під ребрами. Антисептик шипів, обпікаючи шкіру, але її обличчя залишалося нерухомим. Вона давно забула, як плакати.

— «Астрей» — це не ринг у Барні, Нікс, — Аркас нарешті відклав паяльник і повернувся до неї. — Це військова цитадель. Там ти не зможеш просто кинутися в бійку.

​Він знову почав розповідати їй про устрій Імперії — лекції, які вона знала напам’ять, але слухала з жадібністю. Він описував п’ять рас Співдружності: величних Асварі з їхніми нейро-косами, перламутровошкірих Веритів з вертикальними зіницями, золотих атлетів-Калліанців, графітових Зенитів та універсальних Терранців. Аркас пояснював, які позиції вони займають у флоті, і описував кораблі, які Нікс бачила лише на схемах:

​«Сяючий Атлас» — лінкор-дредноут, клинок, що розтинає простір.

«Стриж Тіні» — плинний перехоплювач Зенитів, що змінює геометрію в польоті.

«Взор Верита» — фрегат-розвідник, вкритий фасетковими сенсорами.

«Золотий Оплот» — важкий броньований транспорт Каллианців.

«Ефірна Роза» — білосніжний командний крейсер Асварі.

​Поки він говорив, Нікс мимоволі заплющила очі. Голос Аркаса змішувався з уривками спогадів про батька. Той був пілотом. Справжнім. Він розповідав їй про небо, про те, як зірки перетворюються на довгі нитки під час стрибка, і про те, що космос пахне озоном та вічністю. Аркас знайшов її маленькою, брудною та голодною серед уламків її минулого життя. Він не прагнув помсти, він просто хотів подарувати їй можливість вижити й жити краще. Він був суворим, часто до різкості, але Нікс знала — він любив її як рідну доньку. Усе, чого він її навчив — від зламу протоколів до виживання у бійці — було його способом захистити її там, де він сам не впорався.

— І якщо колись ти доб’єшся для мене справедливості, — тихо додав він, — я буду радий. Але спершу — виживи.

​Він покликав її до столу. На підкладці лежав браслет. «Примарний вузол».

— Підійди. Час перевіряти синхронізацію.

​Нікс простягнула ліве зап’ястя. Браслет заклацнувся з сухим механічним звуком.

— Він підміняє твій біометричний слід. Але пам’ятай: він зав’язаний на твою нервову систему. Коли тебе сканують або коли ти йдеш на злам — він гріється. Але є ще дещо: від сильного адреналіну він теж реагує. Твій гнів, твій страх — будь-який спалах емоцій змусить його розжаритися.

​Аркас натиснув клавішу на консолі. Нікс різко втягнула повітря. Метал на зап’ясті миттєво став розпеченим. Шкіра зашипіла.

— Це єдине, що завдасть тобі справжнього болю, — Аркас уважно стежив за нею. — Ти повинна навчитися всміхатися, коли твоя рука горить. Інакше в Академії тебе розкриють у перший же день.

​Нікс не відсмикнула руку. Вона дивилася на опік, потім на Аркаса.

— Давай перевіримо ще раз. Мені потрібно звикнути до температури.

​Вони провели решту ночі разом, схилившись над старим модулем зв’язку. Нікс лагодила контакти, Аркас коригував її легенду. У цьому технічному хаосі, серед іржі та каніфолі, вони кували її квиток в один кінець.