Глава 8

Я прокинулась у просторій кімнаті, дещо оглушена головним болем і ще не оговтавшись від нічних подій. На мені лише тонка спідня сорочка, яка не додає відчуття безпеки. Повільно сідаю на ліжко, стискаючи пальцями скроні. Усе здається чужим і дивним.

Моє око зачіпає деталі кімнати. Це точно не моя спальня. І вже точно не лікарня. Тут занадто розкішно, але ця розкіш не кричуща — вона тихо шепоче про багатство в кожній деталі. Шафи прикрашені витонченим різьбленням, що нагадує листя плюща. Велике дзеркало в повний зріст мовчки спостерігає, його рама обрамлена тонким візерунком, що нагадує мереживо. А столик для гарних дрібничок легко вписувався в інтер'єр. 

Підіймаюсь із ліжка, але кожен рух віддається слабкістю. Голова тяжка, але бажання знайти воду пересилює все інше. Я роблю кілька обережних кроків до дверей, аж раптом чую голоси. Різкі й гучні, вони прориваються крізь тишу. Чоловічий голос звучить, наче команда, гострий і роздратований. А жіночий — служниця, здається, намагається зупинити його. Їхні крики стають гучнішими, вони вже поруч. Стрімко повертаюся до ліжка, але не встигаю. Двері різко відчиняються, і в кімнату входить Аргон. Його постать заповнює весь простір, а погляд спрямований прямо на мене. Позаду нього я бачу служницю, але він одним рухом руки наказує їй зупинитись і зачиняє двері.

Я зупиняюся на півдорозі до ліжка, розвертаюся і, закочуючи очі, відвертаюся від нього. Найменше, чого я зараз хочу, — бачити його. Хочу повернутися до ліжка, але не встигаю. Аргон раптово скорочує відстань між нами, і його руки обіймають мене, мов сталеві ланцюги. Тепло його тіла і сила обіймів застукують мене зненацька. Я здригаюсь, а серце завмирає на мить.

— Відпусти мене! — зривається з моїх губ. Я вириваюсь, розриваючи його обійми, і відступаю на кілька кроків.

Ми стоїмо навпроти дзеркала. Його погляд зустрічається з моїм, але я не бачу в ньому злості чи гордості, лише полегшення. Це дивне відчуття, ніби він справді радий, що я тут, ціла й неушкоджена.

Я намагаюся не дивитися на нього і, зібравши всю свою впертість, повертаюсь до ліжка. Аргон не рухається, не каже нічого. Але його мовчання напружує повітря. Його погляд усе ще прикутий до мене.

Він мовчить, просто стоїть і дивиться на мене з теплотою, яка вибиває з рівноваги. Його спокій здається майже образливим. Я не витримую і запитую:  

— Де я?  

— У моєму маєтку, — відповідає він рівним, спокійним тоном.  

— Чому я не вдома? Чому не в лікарні? — мої запитання звучать різко, і в голосі вже відчувається злість.  

— Було ближче привезти тебе сюди. Твій брат знає, що ти тут, — він говорить так, наче це найлогічніший вибір у світі.  

— І ти вирішив це за мене? Навіть не подумав, що я можу про це подумати?  

Аргон мовчить лише мить, а потім спокійно додає:  

— Ти була без свідомості. У лікарню везти тебе не мало сенсу. Тут я міг краще подбати про тебе.  

— Подбати? — голос майже істерично кричить. — Чому ж тоді ти не подбав про ту жінку? Чому ти мовчав, знаючи, що може статися?  

Його обличчя змінюється, і на мить я бачу, як тріскає його маска спокою.  

— Це була здогадка, — відповідає він тихо.  

— Здогадка?! — я вже не можу стримуватися. — Твоя здогадка коштувала їй життя!  

Він мовчить. Його мовчання здається важчим за будь-які виправдання.  

— Вийди, — зрештою кажу я, не дивлячись на нього. — Мені краще побути самій.  

Він вагається, але зрештою відходить до дверей. Коли вони тихо зачиняються, кімната знову наповнюється тишею. Я сідаю на ліжко, але замість спокою відчуваю, як порожнеча огортає мене. 

Пройшло декілька хвилин, як хтось постукав у двері. Я насторожилась, спрямувавши погляд туди. До кімнати зайшла служниця з підносом у руках. Вона поставила його на стіл, швидко вклонилася й одразу ж пішла, не сказавши жодного слова.  

Жага до води виявилася сильнішою за всі підозри. Я підійшла до столу, швидко піднесла келих до губ і зробила кілька великих ковтків. Полегшення було миттєвим, але цікавість почала брати верх. Пальці несвідомо постукали по баранцю на підносі. Повільно піднявши його, я побачила, що на тарілці лежать каша, кілька шматків м’яса з тонким прошарком жиру, і тушковані овочі, які переливалися різноманітними кольорами. Їжа пахла так смачно, що я не могла встояти.

Смак був такий же чудовий, як і аромат. Я не могла зупинитися, поки не з’їла більше половини. Саме тоді двері знову відчинилися, і на порозі з’явилася та сама служниця. Цього разу вона принесла сукню. Вишивка на ній була розкішною, кожна деталь свідчила про тонкий смак і багатство.  

Одягнувши сукню, я відчула, як тканина м’яко огортає моє тіло, а дорогоцінний обруч, який служниця вручила мені після, завершив образ. Виглядати в дзеркало я не стала — просто хотілося покинути це місце якомога швидше.  

Я вийшла з кімнати, ступаючи вузьким коридором. Кілька служниць, які траплялися мені дорогою, дивилися на мене, але ніхто нічого не сказав і не спробував зупинити. Ця тиша здавалася дивною, але я не звертала на неї уваги, зосереджена на своїй меті.  

Нарешті, я підійшла до великих дверей, що, як мені здавалося, вели до виходу. Відчинивши їх, замість вулиці я опинилася в прекрасному саду. Пахощі квітів заполонили повітря, і серед усієї цієї краси я помітила його — Аргона.

Він сидів у невеликій альтанці, тримаючи в руках келих із чимось, що виглядало, як вино. Його погляд був задумливим, але він швидко помітив мене. Я зробила кілька кроків у його бік, впевнено тримаючись, хоча всередині все кипіло.

Напівдорозі до альтанки я помічаю, що Аргон дивиться на мене. Його погляд пронизливий, але без жодного осуду. Він просто спостерігає, як я наближаюся. Усередині мене все ще кипить, але я тримаюся стримано, хоч і відчуваю, як примарна впевненість осідає важким тягарем.

— Підготуй мені транспорт, — кажу я твердо, хоча голос трохи тремтить. — Я хочу повернутися додому.