Глава 5

Вранці я прокинулася, відчувши, як промінь сонця торкнувся мого обличчя, і сон миттєво розсіявся. Я лежала, вдивляючись у тіні на стелі, ще не зовсім готова починати день, але сон уже залишив мене. Думки про вчорашній день захопили свідомість, з’являлися одна за одною. Чому я не повернула сторінки собі? Чому саме в тих місцях з’являлися знаки? Я губилася у здогадках, і, схоже, час для мене перестав існувати. Коли ж нарешті підвелася з ліжка, то зрозуміла, що вже запізнююсь.

Зібравшись у поспіху, побігла на роботу, ледве не злітаючи сходами. На вході до приміщення зустрів наглядач. Його постать була схожа на грізну фігуру, що перегородила шлях, а обличчя застигло у виразі обурення.

— Де це тебе носило знову? — гаркнув він, здавалося, його голос заповнив увесь коридор. — Це вже не вперше, так? Думаєш, у нас тут кожен приходить, коли заманеться?

— Вибачте, — відповіла спокійно, без жодних емоцій, визнаючи лише сам факт запізнення.

Але наглядач не слухав, його обурення вирвалося назовні, і він почав говорити все голосніше.

— Та що ти собі думаєш? Дисципліна тут — перш за все! — в його очах спалахувала іскра невдоволення. — Якщо це повториться, я повідомлю начальству, зрозуміла? Зроблю так, щоб про твоє ставлення дізналися на найвищому рівні.

Я кивнула, спокійно, навіть байдуже. Усередині я розуміла, що він правий, запізнюватися справді недобре. Та зараз у мене не було ні бажання сперечатися, ні часу зосереджуватися на цих дрібних образах.

— До речі, пан Нордайн на тебе чекає. Терміново, — додав він трохи різкіше. — Не знаю, навіщо такому великому слідчому знадобилася звичайна рукописниця, — пробурмотів собі під ніс.

Слова про зустріч із паном Нордайном розбудили в мені цікавість і ледь відчутне хвилювання. Без зайвих слів я залишила свої речі та попрямувала до кабінету. Ідучи коридорами, я згадувала, як до нього зверталися, коли ми оформляли документи, адже прізвище було знайоме. Аргон Нордайн.  Серце підказувало, що розмова, ймовірно, буде про той 'майже хрест'.

Увійшла до кабінету Аргона, притулившись до дверей, аби тихо їх зачинити. В кімнаті панувала тиша, і в той момент, коли двері закрилися, я відчула, як важко стає дихати. Ми стояли в мовчанні, просто дивлячись один на одного, і від того відчуття важкості я почала відчувати, як час сповільнюється. Ми обидва мовчали, стоячи по різні боки кімнати, обмінюючись поглядами, мов без слів шукаючи відповідь один у одному. Зрештою, Аргон кивнув і показав на стілець, запрошуючи сісти. Я була не проти, але кожен його рух я вже сприймала через призму того, що ми мали розібратися з усім цим. 

Аргон підійшов до стелажа і дістав ту саму папку, яку я добре пам'ятала. На столі вже лежали мої аркуші — ті самі, що я віддала вчора, тільки тепер на них були його нотатки.  Не змогла стриматись і почала переглядати записки, кожен штрих, кожну цифру, кожен вигляд на перший погляд малозначущий запис.

— Цікаво? — пролунало раптом зовсім близько до мого вуха, і я здригнулась. Він був поруч. Та я взяла себе в руки, спокійно повернувшись до нього.

— Так, тільки через те, що мені не дали до кінця переглянути ті сторінки, — відповіла я, вперше за весь час зустрічі прямуючи поглядом до його очей. Було важко говорити відкрито, але я повинна була це зробити. Відповіді, навіть ті, що не приносили одразу полегшення, важливіші за мовчання.

Аргон розслаблено відкинувся на спинку свого крісла і, не знімаючи погляду, відповів:

— Пане Нордайн, ви часом не здогадуєтесь? — все ж не втрималась долзволити собі маленьке зауваження.

Аргон розслаблено відкинувся на спинку свого крісла і, не знімаючи погляду, відповів:

— Це важлива зачіпка в розслідуванні. — Трохи згодом додав, — І прошу тебе називати мене на ім'я.

— Тобто, ви хочете сказати, що за весь цей час ви не подивились уважно на кожен аркуш, щоб знайти хоча б натяк на символ? — запитала. Це був важливий момент, і я не могла мовчати.

Аргон дивився на мене, наче бажаючи знайти правильні слова, щоб пояснити, чому саме зараз ми маємо це обговорювати, а не раніше.

— Що думаєш? — запитав він тихо, але з таким натяком, наче точно знав, що я маю власні припущення щодо символа.

Я задумалась на кілька секунд.

— Думаю, що мені треба більше часу, щоб розібратись, — відповіла я без заперечень, бо я це справді відчувала. Мені не вистачало часу, щоб все впорядкувати в голові.

Аргон мовчки кивнув, розуміючи, що це буде непросто.

— Гаразд, можеш сьогодні тільки цим і зайнятись. Чекаю твоїх припущень ввечері, перед тим як підеш, — додав, хоча я бачила, що він не надто сподівається на швидкі результати.

Я кивнула й взяла свої аркуші, але не встигла вийти, як у дверях я стикнулась з кимось. Він увірвався в кабінет, немов шторм, не звертаючи уваги на що-небудь. Але тут, він заговорив, це був голос який не могла не впізнати. Ейган.

Він звертався до Аргона, не звертаючи на мене уваги:

— Знайшли нове тіло.

Ці слова, так само різко, як і його вхід, пробили тишу. Вони були лаконічними, але мали в собі щось таке, що не давало спокою. Вони проникли прямо в мене, розриваючи мої думки на частини. Тіло. Нове тіло. Це була не просто новина, це було щось набагато гірше — зміна всього навколо, новий етап, новий момент.

На мить застигла, намагаючись впорядкувати свої думки, але вони рвались на волю, немов буря. Я відчула, як в моїй голові почала крутитися спіраль — тривога, яка піднімалась і не давала спокою. Все навколо втратило чіткість, і лише одне залишалося в пам’яті. Це не могло бути просто випадковістю.