Глава 1

Ах, як приємно повернутись у рідний світ. Скільки мене тут не було? Років... Сім? Вісім? Неважливо. Головне, я тепер сертифікована чаклунка. 

Хммм... Треба піти, привітатись з братом. Здається, матінка все-таки вмовила батька частину будинку лишити мені, але це до заміжжя. Потім все переходить братові і його сім'ї. 

Місто за час, що мене не було, встигло змінитися. Сонце тільки вставало і наврядчи мене хтось побачить, тому вирішила оглянути як-не-як, а столицю королівства Хайзен, з найвищої точки — ратуші, з величезними годинниками і дзвонами. Без проблем опинилась наверу. Стою, милуюся: краєвид з висоти пташиного польоту — прекрасний. Раптом чую, хтось знизу щось кричить. Трохи спустилась вниз, приблизно на висоту другого поверху і нахилила голову:

— Пані, іменем закону спускайтесь! Ви не маєте права там знаходитись! 

— Вибачте, я лише хочу побачити місто! - так само голосно прокричали йому відповідь. - Не хвилюйтесь! Скоро спущусь!

— Ви самі будете винні, коли правоохоронці відведуть вас у в'язницю!

— Просто дайте мені трохи часу! - Який же невгамовний. Все ніяк не заспокоїться.

На жаль вже почали з'являтися люди в обладунках, а я не хотіла, щоб мене приводили до короля як законопорушницю. Рваними стрибками спустилась прямо до чоловіка, що кричав. Тримаючи руки у замку за спиною, швидкими кроками підійшла, що дозволило роздивитись його. А дивитись було на що. Високий, підкачаний, з темним волоссям і такими же темними очима. Якщо він і був здивований моїми діями, виду не подав. Секунд десять ми стояли і просто дивились один на одного. Солдатів-магів було з п'ятнадцять осіб, і весь час вони стояли непорушно, чекаючи наказу від того, хто не дав мені насолодитись видами.

— Ну що ж, я напевно піду, - зробила легкий реверанс, - Вдалого дня.

Весело посміхнулась і вже збиралась покинути площу, але він зробив крок у мою сторону, виставивши руку вперед, жестом зупиняючи мене.

— Не так швидко, люба, - подарував таку посмішку, після якої точно не буде чогось хорошого. - Спочатку треба пройтись у Тауер. Ніхто не сміє отак просто забиратись на верх державних споруд.

— Королівську в'язницю!? Може краще одразу вирок короля? - Вийняв наручники і почав повільно їх замикати.

— Ха-ха. Якщо ти думаєш, що після ночі з королем станеш якоюсь особливою, мушу тебе розчарувати, він може навіть ніколи знов не подивитись на тебе, - стражники вже оточили нас. - Ну як? Сама підеш чи створюватимеш проблеми?

— Сама, - відчула гіркоту пригнічення і розчарування. Стало мерзенно на душі. Та як він сміє порівнювати мене з... з тими.

І от ідучи до в'язниці, звернулась до Аргона:

— Все-таки скажіть королю про те, що я — Мейделін Сансет. Він якраз має читати лист про мене.

Відвела погляд, але не могла не помітити як на секунду змінилось його обличчя. Настрій трохи покращився.

По відчуттях сиділа у камері близько двох годин. Насправді можливо менше. Про лист, до речі я не брехала. Ректор особисто рекомендував мене Його Величності. Правда не як куртизанку, а як професійного мага, якій лиш не вистачає трохи практики з магічними частинками у предметах. Я справді їх дуже погано визначала. Могла сплутати амулет для посилення аури з амулетом від проклять першого рівня, до речі дуже потрібними у палаці. 

Тишу порушив глухий звук ключів і голос, який закликав: "На вихід, міс Сансет". Я підвелася, звикла до прямих поглядів та беззаперечного тону, і, не поспішаючи, вийшла з камери. На мене чекала невелика свита стражників, серед яких виділявся Аргон. Його обличчя було непроникним, але в очах зблиснула тінь цікавості.

Пройшли довгими кам'яними коридорами, що вели до величної зали. Я намагалася зберегти свою поставу, попри холодне відчуття металевих наручників. Аргон зупинився біля королівського трону і, схиливши голову, заговорив:

— Аргоне, — король коротким жестом дав йому знак, і той відступив на крок, схрестивши руки на грудях. — Розповідайте.

Аргон коротко і чітко доповів про інцидент, не пропустивши жодної деталі. Король слухав його уважно, але куточки його вуст злегка посміхалися. Він підвівся, і уважно розглядав мене. Його погляд був незвично теплим, але водночас проникав крізь мене, ніби намагаючись зрозуміти, що насправді ховається за моєю витримкою.

— Отже, міс Сансет, — нарешті звернувся він до неї, — ви, без сумніву, володієте неабиякими здібностями. Що ж, покажіть містеру Аргону Соулу, на що ви здатні.

Сказані слова викликали легкий шок у Аргона, але я, приховавши усмішку, зробила кілька кроків уперед і з легким нахилом голови протягнула йому значки охоронців, які він та його свита мали при собі. Усі разом, як знак моєї магічної майстерності, тепер опинились у мене.

Аргон подивився ошарашено, але швидко приховав здивування, повернувши значки своїм охоронцям. Він кивнув мені, мовчазно визнаючи моє вміння.

— Ну що ж, Аргоне, — король промовив із ледь помітною ноткою гумору, — здається, я можу покластися на вас у справі її супроводу. Допоможіть міс Сансет з усіма потрібними формальностями для обговорення деталей майбутньої роботи, а згодом і до її нового помешкання.

Аргон коротко вклонився, а я затримала погляд на королі, відчуваючи, що це був початок нової сторінки у моєму житті. Він дивився на мене, ніби точно знав, що майбутнє приховує для нас обох. А я з гордо піднятою головою прямувала разом з Аргоном до нового етапу, до нових можливостей і, можливо, навіть викликів, які приготувало мені королівство.

Щойно ми вийшли на вулицю, вже сутеніло, і свіжий вітер змушував згадати, що тепер я — офіційна частина цього величного міста.

На вечірній площі, де лише мляве світло від ліхтарів мерехтіло в темряві, ми стояли біля ратуші. Аргон був стриманий і незворушний, відповідаючи на мої запитання спокійно і виважено, наче йому нічого не могло зашкодити. Я ж, зосереджена на його серйозності, намагалася якось вивести його з рівноваги, вловити якусь емоцію. І тоді відчула — чиїсь магічні чари, тонкий пруток сили, що стрімко наближався. Повернулась у напрямку нього і трохи стрибнула уперед за долі секунди, але не встигла відбити. Відчула біль у нозі, як гострий, пронизливий імпульс.