Розділ 28. Порожня чашка

— Закрив? — спитала Софія.

— Закрив.

Вона кивнула й посунула його чашку ближче до краю столу. Чашка була порожня. Даніель взяв її за вушко, ніби там ще лишалося щось, що треба не розлити.

— Я не проситиму розповідати з першої сторінки, — сказала вона.

Він видихнув. У приймальні його відповідь мала предмет, номер і зворотний повтор. Тут можна було спершу поставити чашку.

На Леоновій лаві лишалася карта. Даніель не пересунув її до себе.

— Нове місце в машині, — сказав він. — Одне. На інший рейс.

Софія провела пальцем по своїй обкладинці.

— Ти міг би поїхати?

— Якби підписав.

— Швидше за нас?

— Так.

Вона не відповіла одразу. Даніель дивився, як її палець дійшов до тріснутого кута й зупинився. Хотілося пояснити все, що стояло на іншій сторінці, до того, як вона встигне подумати про його місце. Але вона вже читала ту сторінку раніше й мала право лишити паузу без його допомоги.

— Я б образилася, якби ти назвав це виходом для нас, — сказала вона нарешті. — Навіть якщо дуже хотіла б, щоб тобі стало легше.

— Я так не назвав.

— Добре.

Вона розгорнула папку, побачила щось своє й закрила назад. Даніель не попросив показати.

За вікном два місцеві працівники переносили порожню звичайну тару. Один тримав широку коробку перед собою, другий підказував, де край дверей. Їхні голоси не наближалися до його столу.

Софія глянула на його руку.

— Ти ще кудись ходив?

— На звичайний стенд.

— Навіщо?

— Перевірив менший і більший діапазони. Хотів не лише прочитати, що вони не належать пропозиції.

Вона підсунула його стілець так, щоб ліва підтримка не впиралася в край. Не взялася поправляти руку сама.

— Тепер?

— Заряд нуль. Рука та сама.

— А ти?

Даніель відкрив рот і не знайшов короткої числової відповіді.

— Теж не став іншим.

— Я не про рівень.

Він усміхнувся лише після того, як вона відвела погляд від його папки. У цьому запитанні не було нового контрольного поля.

— Тепер мені шкода місця, — сказав він.

Софія відкинулася на спинку.

— От.

— Ти чекала цього?

— Я чекала, чи дозволиш собі сказати.

Даніель поставив чашку. Її дно клацнуло по старому столу, й він помітив, що не тримав її так обережно навіть тоді, коли вона була повна.

Йому було шкода машини, нормального сидіння й одного ранку, в який дорогу виконує водій. Шкода було того, як легко уявлялося повернення: двері дому, чиєсь запитання, своя сумка на підлозі. Не треба було б іти до воріт знову, шукати власний приймач, чекати нової відповіді. Можна було сказати, що зробив достатньо й тепер виконує інший прийнятий обов’язок.

— Я ще міг би переконати себе, що вдома буду корисніший, — сказав він.

— Міг би бути корисний, — відповіла Софія.

Він глянув на неї.

— Ти не полегшуєш.

— Навіщо робити ту дорогу несправжньою?

Вона підняла свою порожню чашку й поставила її точно на стару круглу пляму. Пляма була завеликою, чашка не вміщувалася в середину так, щоб край скрізь збігся.

— Отак можна цілий вечір, — сказала вона. — Шукати місце, в якому не шкода.

Даніель перевів погляд на її руки. Вони не шукали в його аркуші помилки. Рухали власну чашку по власному краю.

— Сьогодні нема нового чаю, — сказав він.

— Я помітила.

— Хотів би сказати це як запрошення.

— Тоді завтра запитай після того, як приймемо воду.

Вона сказала це легко. Він почув не майбутній підтверджений прихід, а можливість простого запитання.

Даніель повернув чашку на свій бік. Більше не треба було ставити її поверх графи готовності. Аркуш він прибрав у папку так, щоб не прикрити власним рішенням завтрашні поля.

Софія витягла з сумки невелику карту. На ній не було трьох портів або дозволених технічних даних. Вона подивилася на нього, перш ніж розкласти.

— Можна? Я хочу десять хвилин свого столу.

— Можна. Мій примірник сюди не полізе.

— Побачимо.

Карта мала старий згин і кілька надто близьких позначок. Даніель упізнав обриси води, але не намагався прочитати її підписи. Софія притиснула один кут власною чашкою; інший піднявся.

— Не тримає, — сказала вона.

— Там подвійний згин.

— Знаю.

Він стримав наступну пораду. Вона поглянула на нього через край карти.

— Тепер уже можеш запропонувати.

— У мене є порожній картонний роздільник. Можна скласти під край, щоб кут не вставав. Не на самі позначки.

— Якщо порожній.

Даніель дістав з власної папки старий роздільник, на якому не було записів. Поклав перед нею.

Софія перевірила обидва боки й віддала.

— Оцей можна.

Він намітив згин правою, не брав ножа й не відрізав нових смуг із дорожнього пакета. Картон виявився жорсткішим на старому ребрі. Даніель притиснув його до столу, повів пальцем уздовж лінії. Ліва рука не допомагала. Коли край розійшовся, він спинився, взяв тоншу частину й склав її звичайним рухом.

— Тільки не роби з цього чотири опори, — сказала Софія.

— Однієї вистачить.

— Нарешті ощадливий план.

Він коротко засміявся.

Софія поставила її під порожній край, обрала положення сама. Карта лягла рівніше. Це була його стара порожня смуга й її стіл.

Вона почала переносити власні позначки на свій аркуш. Біля одного згину спинила олівець, подивилася на порожнє місце під лінією.

— Що там було? — спитав Даніель, не нахилившись над картою.

— Тут? Поки що моя погана позначка. Відкладаю те, чого не можу розрізнити.

— Я хотів запитати про воду. Без твоїх пошукових записів.

Софія повернула карту так, щоб він бачив тільки обраний нею край.

— Ось ця смуга. Мені хочеться колись пройти її без термінового наряду. Не до найближчого переходу. Подивитися, що росте нижче.