Розділ 17. Після п’яти

Леон поставив футляр біля дверей і повернувся по Даніелеву папку.

— Я її тримаю, — сказав Даніель.

— Зараз. А потім тобі захочеться подивитися ще один рядок.

У папці справді лежав аркуш із останньою рискою. Даніель глянув на край, який виступав, і віддав її.

До дев’ятої десять лишалося кілька хвилин. Вони дійшли до тихої кімнати поруч зі стендом без нового запуску. Інґа показала місце, куди після приймання перенесуть легкий інструмент. Едгар лишався на лінії, власного пуску Даніель уже не тримав.

Софія поклала на столик воду з його денної видачі.

— Папір у мене, — сказала вона. — Я не носитиму тобі показання, поки ти лежиш.

— Якщо щось не так…

— Тоді вони поставлять звичайний стоп. Ти не виправиш його своїми п’ятьма.

Даніель сів на край ліжка. Вона сказала це спокійно, й від того речення стало важчим. П’ять одиниць були числом, яке він бачив після успішного ходу. У розмові вони означали, що зараз він може лишитися тут, поки робота продовжується в інших руках.

Леон запитав, чи потрібне йому ще щось до початку.

— Тільки залиш двері прикритими.

— Прикрию. Не замкну.

Даніель випив кілька ковтків. Плече мало звичайну підтримку; ранковий догляд не був новим лікуванням після сили. Правою посунув чашку так, щоб не довелося шукати її лівою.

О дев’ятій десять ліг.

На малому годиннику біля дверей була риска півгодини, але Даніель не рахував нові долі по її поділках. У доступних ступенях лишався P3. Він міг відкрити його опис, перевірити нові межі ще раз, знайти там число, яке відповідатиме тому рухові, що щойно виконав. Не відкрив.

Заплющив очі.

З майстерні чувся звичайний металевий звук. Спершу Даніель розпізнав у ньому поворот селектора й подумав, чи це вже їхній наступний контроль. Потім згадав, що сам не бачив предмета. Міг угадувати довго й усе одно не мати показання. Лишив звук звуком.

Йому не спалося одразу. Відчуття виконаного останнього руху ще стояло в правій долоні. Хотілося повторити маленький поворот інструмента, переконатися, що м’яз пам’ятає його. Він розтиснув пальці на тканині й не зробив цього.

У кімнаті лишилося світло з вузької верхньої смуги. На стіні воно ділилося надвоє старою тріщиною. Даніель дивився на неї, поки очі самі не склепилися.

Прокинувся від того, що в коридорі хтось повільно перекочував візок. Не встав. Поряд не було журналу, й ніхто не кликав підтвердити звичайне приймання. Він не знав, чи Інґа вже закінчила його. Саме це лишалося найважчим: потрібне підтвердження існуватиме без його погляду.

Він повернувся трохи, не спираючись на ліве плече. Знайшов зручніше положення й заснув знову.

Коли відчинилися двері, годинник показував пів на дванадцяту.

Леон не зайшов відразу. Постукав по дереву й дочекався, щоб Даніель розплющив очі.

— Час скінчився. Не раніше.

Сто сорок повних хвилин. Даніель перевірив власний заряд: сімдесят п’ять.

П’ять не зникли, сімдесят додалися. Наступна проба забере всі сімдесят п’ять.

Леон приніс папку після того, як Даніель сів. Поряд лежав підписаний місцевий лист. Інґа прийняла обидві половини, Едгар провів звичайний наступний цикл; інструмент уже був на стенді. Даніель прочитав їхні фактичні записи. Тільки тепер знав, що вони зробили під час його покою.

— Вони не чекали? — запитав він.

— Ні. Я теж устиг повернути чужу тацю.

Леон показав порожні руки.

Даніель подякував Леонові за папку й прикриті двері.

Той кивнув.

У стендовій кімнаті Інґа стояла біля чотирьох пар. Вісім доступних кінців були близько, але основи вона перевірила звичайно, не Даніелевим Оглядом. На рамі лежав її приймальний лист, на кожному приводі — окрема риска обмеженого ходу.

— Чотири рази по шістнадцять? — запитав Леон, дивлячись на схему.

— Разом до шістнадцяти, — відповів Даніель. — Верхня межа кожної — чотири.

— Я запитав, щоб ти не вдав, ніби я знаю.

Даніель посміхнувся.

— Добре запитав.

Інґа показала чотири механічні джерела. Кожне мало власний оглянутий хід; разом вони могли віддати не менше двох цілих двох десятих кілоджоуля. На лінії дві половини вимагали іншої роботи й інших джерел. Тут підготовлені місцеві ходи не стояли під тією цілою кареткою.

Софія підійшла до зовнішньої риски. Свої спостереження зранку вже сховала; тепер мала чистий аркуш, на якому могла записати те, що справді побачить.

Даніель прочитав обмеження. Кожна основа — не менше п’яти кілоньютонів, спільна рама — двадцяти, з урахованою початковою роботою. До всіх точок можна дістатися правою, не переступаючи рухому частину. Чотири сильні секунди й короткий повний шлях, у якому вже є реакція та економний залишок.

— Якщо половинного дотику не вистачить? — запитала Софія.

— Не запущу. Поставлю знову після нового розрахунку часу.

— На тих самих сімдесяти п’яти?

Даніель подивився на неї.

— Якщо не витрачу Огляд. Якщо витрачу — спершу справжній відпочинок.

Софія поставила біля цього рядка риску. Інґа забрала аркуш до себе.

— П’ять хвилин мине швидко. Спершу ще раз покажи мені стоп.

Даніель показав звичайний ловитель, потім кожен край, до якого не можна буде тягнутися після початку. Інґа повторила послідовність з Едгаром. Той прийшов зі своєї лінії після передачі місцевому змінному працівникові; ключ нового стенда отримав за окремим нарядом.

Одинадцята тридцять чотири.

Леон відійшов до дверей.

Даніель узяв короткий контактний інструмент. Перший край був нерухомим і доступним. До початку лінійного ремонту він мусив би тримати його цілу секунду; тепер підготовлене відкриття дозволяло половину. Але самим дозволом він ще не хотів називати чотири придатні пари.

О сорок шостій секунді торкнувся першого кінця. До сорок шостої з половиною мітка стала. Наступна половина — другий кінець. Потім ще шість коротких безперервних дотиків. Останній почався на сорок дев’ятій з половиною й закінчився рівно на п’ятдесятій.