Глава 58. Максим

Минуло трохи більше трьох тижнів після виписки Максима з пологового.

Життя поступово знаходило нову форму. Не поверталося до колишнього. Саме знаходило нову.

Катя все частіше ловила себе на думці, що людина може звикнути майже до всього. Навіть до того, що кожен ранок її чоловік починає не з кави, а з повідомлення:

— Доброго ранку. Як спали?

І адресоване воно було не їй. Яні.

Перші дні це різало. Потім дратувало. Потім стало частиною реальності.

Назар ніколи не приховував цих розмов. Навпаки. Він спеціально відповідав при Каті. Розповідав про все відкрито. Жодних таємниць. Жодних прихованих чатів. Жодних дзвінків у ванній кімнаті.

Вони домовилися про це ще тоді, коли вперше сіли говорити про майбутнє після народження Максима.

І Назар дотримувався домовленості.

Щоранку він дізнавався, як пройшла ніч. Чи була температура. Чи добре їсть дитина. Чи не турбує животик. Іноді телефонував. Частіше переписувався.

Після цього їхній день продовжувався звично. Робота. Обіди разом. Вечори вдома.

Іноді Каті навіть здавалося, що страшний лютий залишився десь далеко.

Наче все знову стало нормально. Майже.

За ці три тижні Назар кілька разів їздив до Яни. Сам.  Переважно ненадовго. То завезти ліки. То привезти підгузки. То відвезти Яну з Максимом на огляд до лікаря.

Катя не просила звітувати. Але Назар завжди розповідав сам. Наче хотів, щоб між ними не залишалося навіть маленької тріщини.

Одного разу він повернувся додому і простягнув їй телефон.

— Дивись.

На екрані був Максим. Спав. Маленький. Закутаний у блакитну ковдру.

— Він схожий на хом'ячка, — засміялася Катя.

— Так і є.

— І всі діти однакові.

— Не кажи цього Яні. Вона впевнена, що він геній.

Катя розсміялася. І вперше за довгий час розмова про Максима не викликала болю.

Фото ставало все більше. Відео також. Яна надсилала їх Назару десятками.

Максим спить. Максим позіхає. Максим морщить носик. Максим посміхається уві сні. Максим після купання. Максим на масажі. Максим дивиться кудись у стелю.

Катя іноді дивувалася. Як одна така маленька людина може створювати стільки контенту.

— Я не знала, що немовлята можуть бути такими зайнятими.

— Я теж.

— Вони або їдять, або сплять.

— Ще какають.

— Дуже цінне уточнення.

Назар засміявся. І відправив чергове відео їй у месенджер.

Катя сама не помітила, як почала брати участь. Спочатку випадково. Яна поскаржилася, що не може знайти хорошого педіатра. Катя дала контакти. Потім знайшла контакт хорошого масажиста. Потім спеціаліста з грудного вигодовування. Потім ще когось.

Вона робила це без особливого ентузіазму. Просто тому що знала як шукати хороших лікарів. А дитина не була винна ні в чому.

Одного вечора Назар подивився на неї особливо уважно.

— Дякую.

— За що?

— За те, що намагаєшся.

Катя мовчала. Вона й сама не знала, намагається чи ні. Просто жила день за днем.

Найдивніше сталося на початку квітня. Лікар дозволив Максиму перші прогулянки.

І Назар запитав:

— Поїдеш зі мною?

Катя вагалася. Довго. Майже годину. А потім погодилася.

Можливо, тому що втекати від реальності вічно неможливо.

На вулиці було сонячно. Весна тільки починалася. Сніг уже зійшов. Повітря пахло вологою землею.

Яна везла коляску. Назар ішов поруч, триаючи Катю за руку.Спочатку їй було незручно. Дуже. Наче вона випадково потрапила в чуже життя. У чужу історію. У чужу сім'ю.

Але потім Максим прокинувся. Почав крутити головою. Зморщив носик. Потягнувся.

І раптом голосно чхнув. Усі троє розсміялися одночасно. Навіть Яна. Навіть Катя. І ця мить несподівано зняла частину напруги.

Ніби всі згадали, що головний тут не конфлікт дорослих. А маленький хлопчик у колясці.

Повертаючись додому, Катя задумливо дивилася у вікно автомобіля.

— Про що думаєш? — запитав Назар.

— Про те, що він виріс.

— За три тижні?

— Так.

— Катюш, ти серйозно?

— Абсолютно.

— Тобі здається.

— Ні. Він став іншим.

Назар усміхнувся.

— Знаєш, що страшно?

— Що?

— Я теж це бачу.

І вони обоє засміялися.

Увечері вони сиділи на кухні. Пили чай. За вікном повільно заходило сонце.

Їхня квартира була тихою. Спокійною. Домашньою.

Телефон Назара лежав на столі. На екрані світилася чергова фотографія Максима. Катя дивилася на неї без колишнього болю. Без ревнощів. Без злості.

Лише з легкою задумою. Їхній світ змінився. Сильно. Безповоротно. Іноді несправедливо. Іноді боляче. Але дивним чином усі потроху вчилися жити в цій новій реальності.

Яна вчилася бути мамою. Назар вчився бути батьком. Катя вчилася приймати те, чого ніколи не планувала приймати.

І поки що в них виходило. Не ідеально. Не без помилок. Але виходило.

Ніхто з них тоді ще не знав, що зовсім скоро життя знову підкине сюрприз.

Такий, який змінить усе ще раз.

І цього разу — назавжди.