Глава 57. Перше знайомство

День виписки настав несподівано швидко.

Катя нервувала ще від самого ранку.

Вона довго стояла перед дзеркалом, поправляючи волосся, хоча прекрасно розуміла — справа зовсім не в зачісці.

Сьогодні вона вперше побачить дитину Назара.

Його сина.

Хлопчика, існування якого ще кілька тижнів тому мало не зруйнувало їхній шлюб.

Від цієї думки всередині все стискалося.

Назар помітив її стан ще за сніданком.

— Ти хвилюєшся.

Не питання. Твердження.

Катя усміхнулася кутиком губ.

— А ти ні?

— Дуже.

— Тоді ми в однаковому становищі.

Він підійшов ближче й торкнувся її долоні.

— Ми разом.

І чомусь від цих двох слів стало легше.

Дорогою до пологового будинку Катя раптом попросила:

— Зупинись біля квіткового магазину.

Назар здивовано подивився на неї.

— Навіщо?

— Купимо кульки.

— Кульки?

— Так.

— Серйозно?

— Абсолютно.

Він засміявся.

— Катюш, ти мене дивуєш.

— Дитина народилася. У неї має бути свято.

Через десять хвилин вони вийшли з магазину з великим букетом повітряних кульок.

Білих. Блакитних. І однією великою з написом:

«Ласкаво просимо, малюк».

Катя несла стрічки й сама собі дивувалася. Ще нещодавно вона боялася навіть думати про цю дитину. А зараз хотіла, щоб хоч хтось цього дня отримав справжнє свято.

Бо дорослі навколо надто заплуталися у своїх образах.

У холі пологового будинку було людно. Медсестри метушилися. Родичі чекали на своїх новонароджених. Усі усміхалися. Фотографувалися. Обіймалися.

І лише їхня компанія виглядала дивно. Катя стояла поруч із Назаром. Їхні пальці були переплетені. Міцно. Так, ніби обидва трималися один за одного.

Медичний персонал раз по раз переводив погляд із Каті на Назара. Потім на двері. І знову на Катю. Очевидно, усі знали, хто народив дитину. І явно не розуміли, хто тоді ця красива жінка поруч із батьком. Катя ловила ці погляди. І почувалася незручно. Наче потрапила на чужу виставу. У якій ніхто не знає своєї ролі.

Першою з'явилася Клара Львівна. Побачивши Катю, вона скривилася. Навіть не намагалася приховати невдоволення.

— Ти і її привів?

Назар навіть не повернув голови.

— Добрий день і вам.

— Я запитала...

— А я відповім.

Він подивився їй прямо в очі. Спокійно. Твердо.

— Відтепер я приїжджатиму до Максима тільки разом із дружиною.

Клара Львівна стиснула губи.

— Це зайве.

— Ні.

— Я не розумію, навіщо вона тут.

— Зате я прекрасно розумію.

Назар говорив тихо. Але в його голосі було стільки холоду, що навіть Катя це відчула.

— І вам варто нарешті запам'ятати одну просту річ. Катя — моя дружина. Тому ставитися до неї доведеться відповідно.

Клара Львівна демонстративно відвернулася.

За кілька хвилин двері відчинилися. І з'явилася Яна. Бліда. Втомлена. Помітно схудла після пологів.

Рухалася повільно. Обережно.

Катя одразу зрозуміла — Яні досі боляче після кесаревого розтину.

Вона виглядала не щасливою мамою з рекламного буклета. Вона виглядала жінкою, яка пережила важке випробування.

На руках у неї був маленький згорток. І весь світ навколо раптом затих.

Назар завмер. Катя теж. Вони обоє дивилися на дитину. Катя вперше.

— Міг би хоча б квіти подарувати, — прошипіла Клара Львівна. — За народження сина.

Назар навіть не подивився в її бік.

— Квіти дарують коханим жінкам.

У коридорі стало дуже тихо. Клара Львівна почервоніла. Яна опустила очі.

А Катя раптом зрозуміла, що Назар говорить це не для них. Він говорить це для неї. Щоб вона знала. Щоб не сумнівалася.

Коли Яна підійшла ближче, Катя нарешті змогла роздивитися Максима.

І перше, що вона подумала:

«Слава Богу».

Хлопчик був копією матері. Той самий ніс. Ті самі губи. Навіть форма брів. Жодної очевидної схожості з Назаром. Принаймні поки.

І ця думка несподівано принесла полегшення. Катя навіть трохи засоромилася цього відчуття. Бо дитина не винна. Абсолютно ні в чому. Але їй було б значно важче, якби зараз на неї дивилася маленька копія чоловіка.

Максим спав. Мирно. Безтурботно. І виглядав настільки крихітним, що Катя не могла відірвати погляду.

— Гарний хлопчик, — тихо сказала вона.

Яна здивовано подивилася на неї. Наче не очікувала почути щось добре.

— Дякую.

І це було, мабуть, перше їхнє мирне речення одне до одного.

Дорогою додому атмосфера залишалася напруженою. Яна сиділа позаду поруч із сином. Клара Львівна мовчала. Назар керував автомобілем. Катя сиділа поруч.

В машині Назара було встановлене нове дитяче крісло. Нове. Якісне. Дороге. Встановлене за всіма правилами. Воно виглядало дивно в машині Назара. Наче чужорідний предмет.

Ще місяць тому тут лежали документи, ноутбук, портфель. Тепер тут стояло дитяче автокрісло.

Маленький символ того, що їхнє життя змінилося назавжди. І назад дороги вже немає.

Біля будинку Яни Катя виходити не стала.

— Я зачекаю тут.

Назар кивнув. Він допоміг занести речі. Допоміг підняти дитину. І зник у під'їзді.

Катя залишилася сама. Дивилася у вікно. На людей. На дерева. На сіре березневе небо.

І думала про Максима. Дивно. Вона так боялася цього знайомства. Боялася ревнощів. Образи. Болю. А натомість відчула зовсім інше.

Жалість.

До маленького хлопчика, який ще нічого не знав про складність світу дорослих. До Яни, яка, можливо, вже зрозуміла ціну своїх рішень. І навіть трохи до Назара. Бо він теж опинився в ситуації, якої не обирав.

Коли Назар повернувся до машини, минуло близько двадцяти хвилин.

Він сів поруч. Втомлено потер обличчя. І видихнув.

— Все?

— Все.

Катя кивнула.