Глава 56: Правила нової реальності

Після хвороби життя повільно почало повертатися до звичного ритму. Катя вже не лежала цілими днями в ліжку, температура спала, але слабкість ще залишалась. Вона сиділа на кухні, закутавшись у теплий кардиган, і тримала в руках чашку чаю. За панорамними вікнами танув березневий сніг, а квартира була наповнена тихою тишею — тією особливою тишею, яка виникає після бурі.

Назар стояв біля кавомашини й мовчки дивився, як наливається кава. Він виглядав виснаженим. За останній тиждень ніби постарів на кілька років. Темні кола під очима, напружені плечі, втомлений погляд.

Катя спостерігала за ним крадькома.

Колись вона думала, що найбільше боїться втратити Назара через іншу жінку. Але тепер розуміла — страшніше було б втратити їх через брехню й недомовки.

Саме тому сьогодні вони мали поговорити.

По-дорослому.  Без істерик.  Без втеч.

Назар поставив перед нею чашку кави й сів навпроти. Кілька секунд вони мовчали.

— Я не знаю, як правильно, — тихо сказав він нарешті. — Тому хочу запитати тебе прямо… Як ми будемо жити далі?

Катя повільно підняла на нього очі.

— В якому сенсі?

Назар провів долонею по волоссю.

— Чи можу я говорити з тобою про сина? Чи хочеш ти взагалі щось знати про нього? Чи поїдеш зі мною забирати його з пологового? Чи… мені варто зробити так, щоб ця частина мого життя тебе не торкалась?

Останні слова прозвучали важко. Наче кожне давалося йому через силу.

Катя опустила погляд у чашку. Вона не знала відповіді.  Точніше — знала, але їй не подобалась ця відповідь.

Бо правда була в тому, що їй боляче навіть чути про цю дитину. Боляче від самої думки, що в житті Назара тепер назавжди буде інша жінка. Що є хлопчик, який носить його прізвище. Його син.

Але ще страшнішою була інша картина.

Назар, який виходить у сусідню кімнату говорити пошепки телефоном.  Приховує фото в телефоні.  Якісь «робочі зустрічі», за якими ховаються поїздки до дитини.

 Подвійне життя.

Катю пересмикнуло від цієї думки.

Ні.

Так вона не зможе.

— Якщо ти приховуватимеш від мене сина… — тихо сказала вона, — то між нами дуже швидко почнеться прірва.

Назар уважно дивився на неї, не перебиваючи.

— Я знаю себе, — продовжила Катя. — Я почну вигадувати. Підозрювати. Думати, що ти щось приховуєш. А ти почнеш брехати, щоб мене не ранити. І ми просто зруйнуємо все самі.

Вона глибоко вдихнула.

— Тому… хочу я цього чи ні, але мені доведеться прийняти цього хлопчика.

Це було сказано вголос вперше. І від цього слова стали реальністю.

Назар повільно видихнув. Наче весь цей час боявся дихати.

— Дякую тобі, — тихо сказав він.

Катя сумно посміхнулась.

— Не дякуй завчасно. Я не обіцяю, що мені буде легко.

— Я і не чекаю легкості, Катюш.

Вона покрутила чашку в руках.

— Максим… — тихо промовила вона. — Так його звати?

Назар кивнув.

— Яна обрала ім’я. Я лише оформлював документи.

Катя задумалась.

Максим.

Маленький хлопчик, який ні в чому не винен.  Дитина, яка просто народилась.

— Красиве ім’я, — сказала вона після паузи.

Назар здивовано подивився на неї. Катя ледь помітно всміхнулась.

— Я ж психолог. Дитина не винна у вчинках своєї матері.

Він опустив очі.

— Я дуже боявся цієї розмови.

— Я теж.

Назар нахилився вперед, сперся ліктями об стіл.

— Якщо тобі буде легше… я можу зробити так, щоб ви не перетинались. Мінімум контактів. Я не змушуватиму тебе брати участь у всьому цьому.

Катя похитала головою.

— Ні. Якщо вже ми сім’я — то справжня. Без подвійних життів.

Вона трохи помовчала, а потім тихо додала:

— Але я не впевнена, що Яна буде рада мене бачити поруч із її сином.

На обличчі Назара з’явилась жорсткість.

— Мене це мало хвилює.

— Назар…

— Ні, послухай мене. — Його голос став твердим. — Якщо ти погоджуєшся бути поруч зі мною в цій ситуації… якщо погоджуєшся прийняти Максима в наше життя… то ти будеш поруч. І крапка.

Він дивився прямо їй у вічі.

— Або ми обоє присутні в житті цієї дитини. Або мене там теж не буде.

Катя завмерла.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Це ж твій син.

— І ти моя дружина.

У квартирі запанувала тиша.

Катя відчула, як щось всередині стискається. Вона бачила — Назар говорить щиро. Не для красивих слів. Не щоб заспокоїти її. Він справді вже визначився, хто для нього головна людина.

— Я не хочу, щоб ти почувалася зайвою у власній родині, — тихо сказав він. — Ніколи.

Катя відвела погляд. В очах знову з’явились сльози. Не від болю цього разу.

Від того, наскільки складним стало їхнє життя… і наскільки сильно вони все одно тримались одне за одного.

— Знаєш, — тихо сказала вона, — ще місяць тому я мріяла просто про нормальну родину. Про тихе щастя. Про дитину від коханого чоловіка. І мені здавалось, що це буде так просто…

Назар піднявся зі стільця й повільно підійшов до неї.

— У нас буде родина, Катюш.

Він присів перед нею навпочіпки й взяв її руки у свої.

— Неідеальна. Складна. Можливо, часом божевільна. Але наша.

Катя дивилась на нього згори вниз і думала про те, як сильно любить цього чоловіка. Навіть зараз.

Особливо зараз.

Бо життя раптом перестало бути красивою казкою.  І стало справжнім. А справжнє кохання, мабуть, і перевіряється саме такими моментами. Коли залишитися поруч — важче, ніж піти.

Назар притулився чолом до її долоні.

— Я не знаю, як правильно проходити через це все, — чесно сказав він. — Але я точно знаю одне… Я хочу проходити це з тобою.

Катя повільно провела пальцями по його волоссю.

— Тоді будемо вчитись, — тихо сказала вона. — Разом.

Вони обидва відчули не страх перед майбутнім… А спокій від того, що більше не тікають від правди.