Глава 55. Подарунок, який неможливо забути

Катя хворіла вже третій день.

Температура то трохи спадала, то знову піднімалась майже до сорока. Вона майже не пам’ятала першу добу після тієї ночі на трасі. Все змішалось у дивний туман — холод, темрява, червоні очі Марка, напружене обличчя Назара в машині дорогою додому і новина, яка тепер назавжди змінила їх життя:

У Назара народився син.

Світ ніби розколовся на «до» і «після».

І тепер Катя лежала в їхній спальні під ковдрою, слабка, виснажена, з важкою головою і дивним відчуттям порожнечі всередині.

Назар майже не відходив від неї.

Він скасував зустрічі, працював з ноутбуком прямо біля ліжка, постійно міряв їй температуру, приносив чай, ліки, змушував пити воду, сварився, коли вона відмовлялась їсти.

Катя іноді прокидалась і бачила його поруч.

Він сидів у кріслі біля ліжка, втомлений, неголений, в домашній футболці, з телефоном у руках. І виглядав так, ніби теж не спав кілька днів.

Іноді вона знову провалювалась у сон, а крізь нього чула уривки розмов.

— Яна, ти як?..
— Температури немає?..
— А малий?..
— Лікар що сказав?..

Голос Назара був спокійний, стриманий. Без ніжності. Без тепла. Швидше… відповідальний. Наче людина, яка виконує обов’язок.

Потім були дзвінки Клари Львівні.

— Так, оплатіть.
— Ліжечко будь-яке нормальне.
— Так, візок теж.
— Пеленатор? Добре.
— Я переведу гроші.

Катя лежала із заплющеними очима й слухала.

— А ти сам не хочеш зібрати ліжечко для свого сина? — долинув голос Клари Львівни навіть через динамік.

Назар мовчав секунду.

— Ні. Я зайнятий.

Коротко. Холодно.

І Катя раптом зрозуміла одну страшну річ.

Він досі не відчував себе батьком. Для нього ця дитина ще не стала реальною. Вона з’явилась надто раптово. Надто насильно увірвалась у його життя.

І від цієї думки Каті стало боляче вже не лише за себе. А й за Назара теж.

Бо останні місяці він жив зовсім іншим майбутнім. В їх майбутнім. Він хотів дітей з нею. Планував їх. Мріяв.

А тепер усе виглядало так, ніби хтось просто вкрав у нього право самому вирішувати, коли і з ким ставати батьком. І це ламало його зсередини.

Найважчою була розмова з батьками.

Катя прокинулась саме тоді, коли Назар стояв біля вікна вітальні й говорив з матір’ю.

— У мене народився… син.

Довга пауза.

— Так, не від Каті.

Тиша.

Навіть звідси Катя відчула, наскільки важкою була пауза по той бік слухавки.

— Мамо, я сам не знав про дитину.
— Так, я одружений з Катею і це не зміниться.

Його голос став жорсткішим.

— Ні. Я не буду будувати родину з Яною.
— Бо я її не кохаю.

Катя повільно заплющила очі.

Навіть зараз. Навіть після всього. Він не сумнівався в них. І це чомусь гріло сильніше за будь-які ліки.

Увечері температура нарешті почала спадати. Катя сиділа на кухні, закутана в плед, і повільно пила чай. Назар готував вечерю.

— Якщо ми отруїмось — винен будеш ти, — хрипло сказала Катя.

Назар озирнувся. І вперше за кілька днів усміхнувся нормально. По-справжньому.

— Ти вже жартуєш. Значить, виживеш.

Катя дивилась на нього уважно.

Він теж був виснажений. Плечі напружені. Очі червоні від недосипу.

І провина в них. Величезна.

Він поставив перед нею тарілку і раптом сів навпроти.

— Катюш…

Вона підняла очі.

— Пробач мене.

Тихо. Щиро.

— Я не мав залишати тебе саму. Ніколи.  Я… — він провів рукою по волоссю. — Я досі не можу пробачити собі той вечір.

Катя мовчала.

А Назар продовжив:

— Я уявляю, як тобі було страшно.  Ти була одна.  На трасі.  В холоді.  Без телефону.

Він опустив погляд.

— А я в цей момент був в пологовому.

Катя бачила, як сильно це його з’їдає.

І дивно…

Вона вже не відчувала тієї руйнівної образи, яка накривала її тоді в машині. Можливо, хвороба справді вимкнула частину емоцій.

А можливо… Вона просто втомилась злитися.

— Назар.

Він підняв очі.

— Це був жахливий день для нас обох.

Він нервово усміхнувся.

— У мене талант все псувати?

Катя ледь посміхнулась.

— Є трохи.

Назар видихнув.

А потім раптом ніби щось згадав.

— Чорт.

Він встав і кудись пішов. За хвилину повернувся з маленькою темною коробочкою.

— Взагалі-то… це був твій подарунок на восьме березня.

Катя здивовано подивилась на нього.

— Я зовсім забув через весь цей хаос., обіцяний сюрприз?

Вона повільно відкрила коробочку. Всередині лежав тонкий золотий браслет. Дуже витончений. Елегантний.

Такий… її.

Катя провела пальцями по прикрасі й помітила гравіювання.

«Важлива. Особлива. Кохана. Єдина.»

У Каті перехопило дихання. Вона кілька секунд просто дивилась на ці слова.

А потім підняла очі на Назара.

— Неймовірний. Дякую.

Він говорив тихо.

— Я хотів, щоб ти ніколи не сумнівалась, хто ти для мене.

Катя відчула, як щось боляче стислося всередині. Бо попри весь хаос… Попри Яну. Попри дитину. Попри страх.

Вона вірила йому. І це лякало найбільше.

Катя усміхнулась крізь втому.

— Ну що ж…

Вона застебнула браслет на руці.

— Але свою унікальність з виробом подарунків  ти все ж таки довів.

Назар насторожився.

— Це як?

Катя подивилась прямо йому в очі.

— Я тепер з гордістю можу всім казати, що отримала унікальний подарунок на 8 березня - дитину .

Він завмер. А потім закрив очі долонею й тихо простогнав:

— Господи, Катя…

І вони обоє несподівано розсміялись.

Вперше за останні дні. Нервово. Втомлено. Трохи боляче.

Але разом.

І, можливо, саме це зараз було найважливішим.