Глава 54: Між сином і дружиною

Назар дивився на маленький пластиковий браслет, який медсестра щойно дала йому до рук.

«Громов Максим Назарович».

Син.

Його син.

Назар провів великим пальцем по маленьких літерах і відчув дивне спустошення. Він думав, що в цей момент має відчути щось велике — ейфорію, щастя, захват. У фільмах чоловіки плачуть у такі моменти.

А він просто сидів у коридорі пологового й не міг нормально вдихнути.

У голові була лише одна думка:

Катя.

Телефон завібрував у руках.

Марта.

Назар різко підняв слухавку.

— Ну нарешті! Де ви? — одразу почулася її голосна мова. 

— Марто… — Назар потер перенісся. — У Яни пологи. Я в лікарні.

На секунду зависла тиша.

— Господи… — тихо сказала Марта. — А Катя де?

Назар нахмурився.

— Хіба не з вами?

— Ні. Вона так і не доїхала.

В грудях щось різко впало вниз.

— Що значить не доїхала?

— Ми думали, вона з тобою. Телефон поза мережею вже кілька годин.

Назар повільно підвівся. Світ навколо наче колихнувся.

Він згадав їх останню розмову. Катя нічого не сказала. Жодного слова. Тільки мовчання.

А потім телефон вимкнувся.

Паніка накрила миттєво.

Назар різко провів долонею по обличчю. Боже. Він залишив її саму. Не просто у свято. Не просто ввечері. А в момент, коли народжувалась його дитина від іншої жінки.

Його буквально скрутило від усвідомлення, як це виглядало зі сторони Каті.

— Вона не бере слухавку? — швидко запитав він.

— Ні. Ми всі дзвонили.

Назар уже йшов коридором до виходу.

— Я передзвоню.

— Назаре…

Але він уже скинув.

У машині його почало трусити. Вперше за весь цей день страх за Катю перекрив навіть народження сина.

Він набирав її номер знову і знову. «Абонент поза зоною досяжності». Ще раз. І ще.

Тиша.

Сніг за вікном валив стіною. Дороги були майже порожні. Назар стискав кермо так сильно, що побіліли пальці.

У голові одна за одною почали з’являтись найгірші картинки. Аварія. Занесло машину. Застрягла десь сама. Їй погано.

Він ледь не вдарив по керму.

— Тільки б ти була жива… — хрипко видихнув Назар.

Додому він влетів майже бігом.

Порожньо. Темно. Тиша. Каті не було.

Назар завмер посеред вітальні.

Він раптом дуже чітко зрозумів, що може її втратити.

По-справжньому.

Не через сварку.  Не через Яну. А через те, що сьогодні її просто не було кому врятувати.

Він почав обдзвонювати всіх. Марту. Адама. Знайомих. Колег. Ніхто не бачив Катю.

Останнім Назар набрав Марка.

І вже після другого гудка почув:

— Вона в мене.

Назар заплющив очі. Жива. Слава Богу.

Він навіть сперся рукою об стіну, відчуваючи, як тіло трохи відпускає.

— Я зараз приїду.

— Не треба, — холодно відповів Марк. — Вона спить.

— Я сказав, що приїду.

— Назаре, їй погано. Краще зранку.

Але Назар уже натягував пальто.

— Відкриєш двері сам чи мені вибивати?

Марк важко видихнув.

— Ти дебіл.

— Можливо.

— Адресу знаєш?

— Уже їду.

Дорогу до Марка Назар пам’ятав погано. У голові билося лише одне:

«Тільки б вона не зненавиділа мене».

Коли двері квартири відчинились, Марк дивився на нього так, ніби справді хотів убити.

— Де вона?

— А ти не охрінів взагалі? — різко кинув Марк.

Назар стиснув щелепи.

— Марку…

— Ні, це ти послухай! Я знайшов її посеред траси! Машина в сугробі! Телефон розряджений! Вона замерзла так, що зубами цокотіла!

Кожне слово било болючіше за удар.

— Вона сиділа сама в машині серед ночі! Вся заревана! З пляшкою шампанського!

Назар опустив погляд. Всередині все стискалось від провини.

— Я не знав…

— Не знав він! — Марк різко схопив його за куртку. — Ти взагалі розумієш, що могло статися?!

Назар не пручався.

Бо Марк мав право злитися.

— Вона могла там замерзнути нахрін!

І наступної секунди кулак Марка врізався Назару в обличчя. Глухо. Різко.

Назар хитнувся назад, але навіть не відповів. Лише важко видихнув.

— Заслужив.

— Так, заслужив! — Марк буквально кипів. — Вона тебе любить, ідіота! А ти що з нею робиш?!

Голоси були надто гучними. В коридорі раптом клацнули двері кімнати. Обидва чоловіки обернулись. 

Катя стояла в дверному проході. В халаті Марка. У теплих вовняних носках. Бліда. Втомлена. Від косметики не залишилось і сліду. Очі були червоні й опухлі від сліз.

І Назару стало фізично боляче від того, як вона виглядала. Бо це зробив він. Катя кілька секунд мовчки дивилась на них.

Потім тихо сказала:

— Не треба сваритись.

Марк важко видихнув.

— Катя…

Вона підійшла ближче й ледь торкнулась його руки.

— Дякую тобі.

І Назар почув у її голосі щиру вдячність.

Вдячність іншому чоловіку за те, що той був поруч, коли Назар не зміг. Це різало. Сильно.

Катя повернулась до нього.

— Поїхали додому.

Назар мовчки кивнув.

Дорога пройшла тихо. Катя дивилась у вікно. Назар — на дорогу. Між ними сиділо надто багато невимовленого.

У ліфті вона нарешті тихо запитала:

— Хто народився?

Назар ковтнув.

— Син.

Катя ледь помітно кивнула. І саме в цей момент ліфт зупинився. Двері повільно відчинились. Ніби випускаючи їх у зовсім інше життя.

Життя, в якому тепер було занадто багато болю, страху й невідомості.

Але вони все ще заходили в нього разом.

_________________________________________________________________________

Іноді любов — це приїхати серед ночі за людиною, яка має всі причини тебе ненавидіти.

А як думаєте ви: чи пробачила Катя Назара остаточно… чи це лише початок тріщини між ними? 💔