Глава 53: Пологи

8 березня Назар хотів зробити для Каті ідеальним.

Першим їх спільним святом весни.  Тим самим днем, який вона потім згадуватиме з усмішкою.

Він почав готуватися ще за два тижні. Продумував усе до дрібниць так, як завжди робив у важливих для себе речах. А Катя була для нього саме такою — найважливішою.

Він пам’ятав, як вона одного разу сказала, що любить не дорогі подарунки, а увагу. Що жінка завжди відчуває, коли чоловік дійсно думав про неї.

Тому Назар думав. Довго.

Спочатку організував ідеальний раннок. Хотів, щоб вона прокинулась від запаху кави й чогось смачного, домашнього. В інтернеті він знайшов рецепт яєць, які Катя якось зберегла собі в закладки, і навіть кілька разів тренувався їх готувати, щоб сьогодні все було ідеально.

Якби Назар знав, чим закінчиться цей день, він би не відпускав її від себе ні на хвилину.

Після сніданку Катя поїхала у свої справах, а Назар вирушив за подарунками для Марти та Ані. Він любив їх обох. Марта стала для Каті справжньою родиною, а Аню він взагалі обожнював.

Потім залишалась найважливіша справа.

Ювелір.

Назар нервував через той браслет сильніше, ніж хотів визнавати. Замовлення затримували вже третій день, і він ледь не приїжджав у майстерню особисто щодня.

Коли коробочку нарешті поклали перед ним, Назар завмер.

Тонкий золотий браслет. Витончений. Дуже жіночний.

І гравіювання всередині:

«Важлива. Особлива. Кохана. Єдина.»

Саме так він її бачив. Не просто дружина.  Не просто жінка.

Катя була для нього тією людиною, після якої життя поділилось на «до» і «після».

Він усміхнувся, уявляючи її реакцію ввечері.

І саме в цей момент задзвонив телефон.

Клара Львівна.

Назар відчув, як одразу напружились плечі.

— Що сталося?

— У Яни відійшли води, — швидко заговорила вона. — Вже кілька годин перейми, але вона відмовляється їхати в лікарню! Каже, що ще рано!

У Назара всередині все обірвалось.

— Ви серйозно зараз?!

Він уже йшов до машини.

— Назаре, я не знаю, що робити! Вона плаче! Їй боляче!

— Я їду.

Дорогу до Яни він майже не пам’ятав.

Коли Назар увірвався в квартиру, Яна сиділа на дивані бліда, заплакана й налякана.

— Я не хочу кесарів… — повторювала вона крізь сльози.

— Це не тобі вирішувати! — різко кинув Назар.

Він навіть не пам’ятав, як одягав їй куртку й буквально силою вів до машини.

В той момент він думав не про Яну. Про дитину.

Бо хоч би як він не ставився до всієї цієї ситуації — там була його дитина. Жива маленька людина, яка зараз могла постраждати через чужу дурість і паніку.

У пологовому все стало ще гірше. Лікар говорив швидко й сухо:

— Слабка родова діяльність. Дитина вже довго без вод. Потрібно термінове кесареве.

Яна почала істерити. Плакала. Кричала, що боїться. Клара Львівна метушилась поруч.

А Назар стояв біля стіни й почувався так, ніби його життя знову перестало йому належати.

Він ніколи не хотів цього так. Не так. Не з Яною. Не через обман.

Він хотів дітей із Катею. Хотів разом обирати ліжечко. Сперечатися про ім’я. Хотів бачити, як росте її живіт. Хотів цілувати її серед ночі й слухати, як вона сміється, коли дитина вперше штовхнеться.

А зараз він сидів у холодному коридорі пологового й чекав на народження дитини від жінки, яку майже не знав. І від цього було моторошно.

Телефон задзвонив саме тоді, коли Яну вже повезли в операційну.

Катя.

Назар заплющив очі на секунду. Йому так хотілось зараз бути поруч із нею. Пояснити. Обійняти. Сказати, що він сам не розуміє, як опинився в цій точці свого життя.

— Катюш… — тихо сказав він у слухавку.

І майже одразу почав говорити про лікарню. Бо був у паніці. Бо хвилювався. Бо боявся за дитину.

Він навіть не подумав, як це звучить для неї. Лише коли зв’язок обірвався, Назар зрозумів, що Катя майже нічого не сказала. Він нахмурився, дивлячись на екран телефону. 

Передзвонити не встиг. Його покликали. Наступні дві години тягнулись вічність.

Назар ходив коридором туди-сюди, нервово проводив долонею по волоссю й ловив себе на дивній думці — він не готовий.

Взагалі.

До батьківства.  До цієї відповідальності.  До того, що десь за дверима зараз народжується його дитина.

Йому здавалось, що він досі живе тим життям, де вечорами вони з Катею вибирають меблі й сперечаються через колір штор.

А тепер він — батько.

Це слово взагалі не вкладалось у голові.

Коли лікар нарешті вийшов, Назар різко підвівся.

— Вітаю. У вас син. Здоровий хлопчик. 3800. 53 сантиметри.

Син.

Назар завмер.

Син.

Він навіть не дізнавався стать до пологів. Не хотів прив’язуватись до цієї історії сильніше, ніж уже був змушений.

А тепер…

Син.

У грудях щось дивно стиснулося.

Це була хороша новина. Мабуть. Але чому тоді він не відчував щастя так, як мав би?

Чому перша думка була не про дитину…

А про Катю?

Про те, що вона зараз одна.  І що він її підвів.

Назар повільно сів у крісло біля стіни й провів долонями по обличчю.

Він не знав, як тепер будувати це життя. Не знав, як поєднати все разом. Але одне знав точно.

Він не відпустить Катю.

Навіть якщо весь світ зараз летів шкереберть.

_________________________________________________________________________

Іноді життя дає тобі одразу дві новини:
одна мала б зробити щасливим…
а друга — руйнує все, що ти любиш.

А як думаєте ви: чи можна по-справжньому полюбити дитину, яка з’явилась не з кохання, а через обман? 💔